Раян

Це ж хто міг порадити Тейлор зробити таке? Я й досі не розумію. Чи може вона сама вигадала такий план помсти? Це схоже на неї. Дивна, вперта, горда — саме така вона, і саме так могла б вчинити. Вона завжди робила те, що хотіла, навіть якщо це йшло всупереч здоровому глузду.

Їй було байдуже, що думають інші — головне, аби вона сама відчувала, що бере верх. Але чому саме зараз? Що змусило її витратити стільки часу на щось таке? Чи, може, причина зовсім не в мені, а в ній самій?

Мені знадобилося кілька годин, аби зібрати всі фотографії по території коледжу. Це було схоже на полювання. Я ходив коридорами, знімав їх зі стін, здирав із дошок оголошень, зривав навіть із дверей аудиторій. Вони були всюди.

Наче сама будівля перетворилася на гігантську виставку знущання. У бібліотеці, у їдальні, навіть у туалеті — я натрапляв на них знову й знову. І, що найгірше, перехожі посміхалися, хихотіли, а дехто навіть підморгував мені, мовляв: «Ну, ти й зірка тепер».

Я відчував на собі ці погляди, і кожен був, наче легкий укол. Не злий, не відверто принизливий — але все одно неприємний. Вони бачили в мені героя якоїсь дурної комедії, персонажа для чужих жартів. І мені залишалося лише робити вигляд, що мене це не зачіпає. У відповідь я посміхався, кивав, відпускав саркастичні фрази, хоча всередині все клекотіло.

І я не знав, що вона настільки талановито вправляється з фотошопом. Чесно, я був вражений — рівень майстерності не гірший, ніж у студентів художнього факультету. Кожна деталь була настільки чіткою, що іноді навіть мені доводилося придивлятися двічі, аби зрозуміти — це жарт. Вона зробила з мене персонажа, якого можна було б розмістити на обкладинці якогось глянцевого журналу. І, що найсмішніше, вийшло краще, ніж у реальному житті.

Попри все, що я думав на той момент, картинки ж я вирішив зберегти на пам’ять. Не знаю навіщо. Можливо, з якоїсь дивної ностальгії чи просто тому, що вони справді були… класні. Я знімав їх акуратно, складав у папку й не міг позбутися відчуття, ніби збираю шматочки якогось викривленого дзеркала, де моє відображення виглядає кращим, ніж насправді.

А на деяких я навіть доволі непогано вийшов. Особливо ось, наприклад, з голим торсом, чи верхи на коні. Не знаю, де вона взяла таку базову світлину, але виглядало це епічно. Наче я герой фільму, якого насправді ніколи не було.

Та мою увагу привабило зовсім не це. Не красива обробка, не мій ракурс, не якість жарту. На одній з них були два силуети, до яких прифотошоплені наші з Тейлор обличчя. І ми обіймалися. Ніжно, щиро, з теплом, яке, як мені здавалося, ми ніколи одне одному не дарували. Вона прихилилася до мене, ніби так і має бути. Її усмішка була спокійною, а погляд — лагідним. І я раптом зловив себе на тому, що не можу відірвати очей від цього монтажу.

Це виглядало так мило та природно, що я навіть на мить забув, що такого насправді не було. У голові промайнула думка: а якби це сталося? Якби ми справді одного дня опинилися так близько? Якби її рука торкнулася моєї спини не на знущання чи випадково, а свідомо, з ніжністю? А шкода… Бо в той момент, дивлячись на це зображення, я побачив не монтаж, а щось, що могло б стати реальністю. І від цього мені стало трохи боляче.

Так, я справді шкодував про це. І це не щось нове, ця жалість до втраченого — вона жила в мені вже давно. Досить довгий час мені вона подобалася. Дуже. Не так, як подобаються інші дівчата, яких вибирають, аби похвалитися перед друзями чи просто провести час. У ній було щось інше. Я не міг пояснити. Це не було захоплення, не була примха чи сліпа закоханість. Я просто бачив у ній щось справжнє. Я відчував її силу, її жагу до життя, її непокірність. Вона могла мене дратувати до сказу, але водночас я бачив у цьому те, чого бракувало мені самому.

І ось саме через це мені було так важко прийняти її слова. Поки вона не сказала, що краще помре, але ніколи не буде зустрічатися з таким, як я. Ці слова врізалися, як ножем. Я тоді стояв, мовчав, і намагався не показати, наскільки вони мене зачепили. Усередині все стискалося, але зовні я був тим самим — спокійним, самовпевненим, ніби мені все одно. Насправді ж не було байдуже. Зовсім не було.

Можливо, вона просто вважала те зізнання насмішкою чи якимось ходом для того, аби збити її з пантелику. Можливо. Та тоді це було справді щиро. Я нічого не розігрував. Я не шукав способу принизити її чи виставити дурною. Я просто хотів сказати, що відчуваю. Хотів, аби хоч раз вона побачила у мені не суперника, а людину.

На першому курсі я ще вірив, що це може бути взаємно. Що іноді й такі, як я, можуть сподобатися комусь насправді. Що під усіма її шпильками й колючими словами приховується щось більше, ніж проста ворожнеча. Я бачив у ній іскорку, яка могла перетворитися на полум’я.

Але Тейлор дала мені зрозуміти, що єдине, на що я можу розраховувати — бути ворогами. Ворогами, які змагаються, дратують одне одного, підколюють. І з часом почуття, здається, зникли. Чи, принаймні, я так думав.

Та варто було лише подивитися на цю картинку, і я вже не знав, у що вірити. Вона знову перевернула мої думки з ніг на голову. Її очі на фото дивилися на мене з теплом, яке, здається, ніколи не було справжнім. А може й було? Може, я просто не помічав? Чи, можливо, ми обидва надто довго грали у ворогів, аби визнати, що насправді прагнули зовсім іншого?

Я довго сидів із цим фото в руках, і відчував, як серце б’ється швидше. Монтаж чи правда — яка різниця? Бо в тій секунді я побачив можливість. Маленький шматочок «якби». І він виявився дорожчим, ніж будь-які реальні перемоги над нею.