Глава 10

Одразу після репетиції ми з хлопцями вирішили провести час, як у старі добрі часи, — пішли на морозиво в одне з найкращих кафе міста. Це було місце, де ми завжди почувалися спокійно й затишно, наче вдома: дерев’яні столики, стіни, вкриті фотографіями відомих музикантів та акторів, які колись тут бували, запах свіжоспечених вафель і мелодія джазу, що лунала з колонок.

Баристи нас добре знали, тому тільки-но ми переступили поріг, нам одразу махнули руками й почали готувати наше улюблене замовлення — величезне морозиво з шоколадним соусом, карамеллю й збитими вершками.

Цей ритуал мав для нас особливе значення. У такі миті ми відчували себе не студентами, не учасниками нескінченної боротьби факультетів, а просто друзями. Здавалося, що весь світ зупинявся й залишав нас у нашій маленькій оазі.

Але спокій тривав недовго. Щойно ми вмостилися за кутовим столиком, хлопці почали мене розпитувати про ситуацію з Раяном Паркером. Я спершу відмахувалася, намагаючись змінити тему, але вони були надто наполегливими. І врешті-решт я здалася. Розповіла все — від його дивних зізнань до непроханих розмов із моєю мамою. Розповідала швидко, ніби боялася передумати й замовкнути.

Мені навіть дивно було, що ніхто мене не перебив. Вони уважно слухали, спершись на спинку лавки, іноді киваючи головами. В їхніх поглядах не було ані осуду, ані байдужості. І саме це здивувало найбільше.

Я чекала будь-чого: жартів, глузування, банальної чоловічої солідарності. Думала, що зараз вони скажуть щось на кшталт: «Ну, Раян же хлопець, йому можна» — і все закінчиться тим, що я почуватимуся винною у власних почуттях. Але ні. Вони не стали його захищати. Навпаки — підтримали мене. І не просто словами.

Ми почали вигадувати, який би наступний крок я могла зробити. У мене не було жодної ідеї — в голові була лише порожнеча. А от Олівер, як завжди креативний і трохи безбашений, запропонував план, який виявився настільки смішним і геніальним одночасно, що я ледь не впустила ложку з морозивом. Але сама я нізащо не наважилася б таке провернути.

Наступного дня ми зібралися в мене вдома. У кімнаті панував справжній творчий хаос: на підлозі розкидані журнали, роздруківки, кольорові маркери, ножиці, клей, навіть старі фотоальбоми. Шон, який колись мріяв стати дизайнером, засів за фотошоп. Його очі світилися азартом — він давно не працював над чимось настільки веселим. Ми підібрали десятки фотографій, і він вправно перетворював Раяна на найабсурдніші образи.

Якась частина мене тихо шепотіла: «Ти ж доросла людина, навіщо таке робити?» Але інша, голосніша, просто реготала над кожним новим файлом. І ця інша перемагала.

Коли всі картинки були готові й роздруковані, ми взялися їх вирізати й підписувати. Було дивовижно, як серйозно всі поставилися до цієї «операції». Брейден склеював плакати, ніби працював над дипломним проєктом. Олівер підписував кожне зображення коментарями, від яких ми падали зі сміху. Шон контролював якість — він навіть сварив нас, коли ми криво вирізали.

Я дивилася на хлопців і ловила себе на думці, що це і є справжня дружба — коли вони готові робити з тобою дурниці тільки тому, що ти цього потребуєш.

Зранку ми домовилися прийти в коледж раніше. Коридори ще були майже порожні, пахло свіжою фарбою й кавою з автоматів. Ми нишком клеїли наші «шедеври» на дошки оголошень, стіни й навіть кілька дверей. Ми сміялися, але тихо, щоб ніхто не почув, мов діти, які щойно вчинили якусь витівку.

І вже за десять хвилин до початку пар студенти почали сходитися. І саме тоді коледж вибухнув сміхом. Люди зупинялися, фотографували, показували одне одному, реготали так, що навіть викладачі виглядали збентеженими.

А подивитися було й справді на що: Раян у вигляді Халка з оголеним торсом і кролячими вушками, Раян — принцеса Діснею, Раян у фотошопленій обкладинці модного журналу, Раян поруч зі мною на фоні Ейфелевої вежі, ніби ми закохана парочка в Парижі. Він сам сказав моїй мамі, що ми зустрічаємося — тож нехай тепер отримає свою «романтичну історію».

Ми стояли осторонь із хлопцями та Лілі, спостерігаючи за реакціями. Всі були настільки зайняті картинками, що ніхто навіть не звертав уваги на нас.

— Маю визнати, ідея чудова, — засміялася Лілі, витираючи сльози від сміху. — А ще я дуже рада, що ви нарешті позбавилися Джеймса. Paralyzed повернувся. І тепер я без будь-якого сорому можу сказати, що ваша фанатка.

— Ех, Лілі, як ми сумували за тобою, — щиро відповів Шон і дружньо обійняв її за плечі.

Подруга хотіла щось додати, але ми всі одночасно замовкли, бо у дверях з’явився він. Раян Паркер. Він стояв, мов гроза. Переводив погляд із картинки на картинку, і в очах його блищала така злість, що я навіть мимоволі відчула, як серце закалатало. Якби можна було вбивати поглядом, то, мабуть, мене вже б не було.

А потім його очі знайшли мої. Я зробила все, аби не відвести погляду, хоча всередині все стискалося від напруги. Раян почав зривати всі фотографії з такою люттю, що папір рвався в руках. Йому допомагав Кай, але той робив це без поспіху, навіть тихо посміюючись, аби не роздратувати друга ще більше.

— Вітаю, у вас чудово вийшло, — почула я знайомий голос за спиною.

Я обернулася й побачила Міру. Її поява змусила мене трохи напружитися. Так, вона давала мені пораду щодо Раяна, але це ще не означало, що я їй довіряла. У моїй голові все ще сидів образ тієї дівчини з акторського факультету, яка зневажала нас, музикантів.

— З чого ти взяла, що це ми?.. — почала я, але мене перебив Брейден.

— Тейлор, Міра дала деякі фотографії Раяна, - сказав він. – А ще допомагала розклеювати. Тому їй варто подякувати.

— Ти допомагала? — щиро здивувалася Лілі.

— Скажемо так: у мене теж є свої рахунки з Раяном. І я хочу йому помститися, — відповіла Міра й усміхнулася. — Ви можете мені не вірити, але це справді так.

І чомусь цього разу мені здалося, що вона говорить щиро. Я пригадала, якою вона була на першому курсі: милою, трохи наївною дівчиною, яка просто шукала друзів. Може, ми всі помилялися щодо неї?