Раян

А у Тейлор дуже мила мама. Я не очікував цього. Насправді, коли я йшов сюди, то вже уявляв, як розкажу батькам усе, що думаю про їх доньку. В голові крутилися фрази, які я мав кинути без жалю — про її поведінку, про її зверхність, про те, як вона чіплялася до мене, як провокувала, як наче спеціально намагалася мене роздратувати.

Я думав, що мені буде легко говорити, що всі ці слова самі зірвуться з вуст, адже накопиченого обурення вистачало з лишком. І ще більше — образи. А особливо про наш поцілунок на вечірці. Він був несподіваним, як грім серед ясного неба, і я досі не можу вирішити, що саме він означав. Чи був це лише жарт? Примха дівчини, якій стало нудно серед друзів і алкоголю? Чи, можливо, щось більше?

Я не знав. Але одне було очевидно: він розбурхав мене сильніше, ніж я хотів собі зізнаватися. І, безумовно, я був упевнений, що вони б за це її не похвалили. Якби я прийшов до цього дому з усією правдою, як вона є, то, мабуть, залишив би після себе згарище.

Насправді мені дуже важко дісталася її адреса. Я витратив кілька днів, доки з’ясував, де вона живе. Скільки нервів пішло на ці пошуки — і все лише тому, що Тейлор вперто тримала свої секрети. Довелося навіть пообіцяти дівчині з приймальні похід у ресторан.

Для неї це виглядало як приємна авантюра, а для мене — як обов’язок, своєрідна плата за інформацію. Але я не планував нічого більшого. Жодних романтичних історій, жодних відносин — просто виконати обіцянку й закрити тему.

І все ж, коли я побачив її маму, усе всередині різко змінилося. Жінка сиділа у вітальні, в інвалідному візку. На вигляд вона була тендітною, але ця крихкість не робила її слабкою. Навпаки, в ній відчувалася сила — тиха, стримана, майже непомітна, але така, що одразу викликає повагу. Її волосся вже вкрилося сивиною, та від того не втратило краси: кілька сонячних променів ковзнули по ньому, немов навмисно підкреслюючи її гідність.

Її обличчя було ніжне й водночас змарніле від постійного болю. Очі світилися теплом, хоча й ховали у собі тінь втоми. І я відразу відчув — ця жінка прожила чимало болю.

Коли вона заговорила, я почув у її голосі щось особливе. Там була сила, хоч і захована за тихою інтонацією, там було безмежне кохання до своєї сім’ї. Вона говорила про доньку з гордістю й ніжністю, так, ніби Тейлор — це найцінніше, що є в її житті. І я відчув, як моє серце стискається.

Я приготувався до того, що прийду сюди з холодними словами, що обрушу на цю родину усі свої докори й роздратування, але все розчинилося в одну мить. Я просто не зміг їй розбити серце. Не зміг навіть натякнути на те, що між мною і Тейлор є проблеми. Я уявив, як її очі тьмяніють від болю, як вона починає хвилюватися через доньку — і зрозумів, що ніколи цього не дозволю.

Тому я збрехав. Легко, майже бездумно, але збрехав. Сказав, що ми з Тейлор друзі, що в нас чудові стосунки, що працювати разом над університетським проектом — одне задоволення. І побачив, як ця жінка щиро посміхнулася. Наче полегшено зітхнула. І в ту мить я відчув, що зробив правильно.

Вона продовжила розповідати мені про Тейлор. З теплотою, з гордістю. Її очі світилися, коли вона згадувала її дитинство: як донька бігала босоніж по саду, як завжди намагалася бути першою у всьому, як вперто не здавалася навіть тоді, коли падала й розбивала коліна. У її словах було стільки любові, що я навіть на мить засумнівався, чи справді знаю цю дівчину.

Бо та Тейлор, яку я бачив щодня, була іншою — різкою, впертою, гордою, майже колючою. Вона вміла жалити словом, підколювати, провокувати. Але, може, це лише маска? Може, справжня вона — та сама маленька дівчинка, про яку з таким теплом розповідала мама? І, можливо, саме ця м’яка сторона досі жива в ній, просто захована глибоко.

І саме в цей момент, коли атмосфера була такою спокійною, коли я вже майже забув, навіщо сюди прийшов, у кімнату увійшла вона. Тейлор.

Вона зупинилася на порозі й поглянула на мене так, ніби щойно застала мене на місці злочину. У її очах була злість, підозра, розчарування й навіть… образа? Я не встиг розібрати. Її погляд був блискавкою, а мовчання — грозою, яка могла накрити нас будь-якої секунди.

Я відчув, як мене пробиває холодний піт. Ще трохи — і вона би мене розірвала. Словесно, звичайно, хоча я не був упевнений, що цього разу все обмежиться лише словами. Атмосфера загусла, мов перед бурею. І все ж якимось дивом мені вдалося піти звідти цілим. Вона нічого не сказала в присутності матері, але я бачив по її очах — це ще не кінець.

Я вийшов із цього дому, не отримавши жодного удару, ні фізичного, ні словесного. Але я впевнений: це була лише відстрочка. Ми ще зустрінемося. Ми ще будемо працювати разом над проектом, а університет не залишає нам вибору — партнерські завдання треба виконувати. І уникнути цього не вийде.

Я добре розбираюся у цій сфері, це моя стихія. А от у Тейлор, здається, є певні проблеми. Минулого року оцінка далася їй дуже важко — про це знали всі. Вона й сама, мабуть, це розуміє. Можливо, саме тому вона така напружена, така захисна, наче їй весь час доводиться доводити, що вона сильна. І що нікому не дозволить побачити її слабкість.

Але так не хотілося їхати. Я стояв на порозі й ще кілька секунд вдихав повітря цього дому. Тут жило щастя, тут жила любов, я відчував це на рівні інстинктів. У кожній дрібниці — у фотографіях на стіні, у запаху випічки, що доносився з кухні, у сміхові, який лунав із сусідньої кімнати, — була атмосфера тепла, підтримки, чогось справжнього. Це була сім’я, яка, попри труднощі, залишалася єдиною.

Це було так не схоже на мій дім. Там — холод і мовчання. Там — відчуженість і тиша, яка не гріла, а лякала. Там усі жили окремо, навіть перебуваючи під одним дахом. Тут — навпаки: навіть у мовчанні відчувалася близькість. Тут я відчув те, чого мені завжди бракувало.

І саме тому я не хотів повертатися у свій світ. Стояв на порозі й ловив кожен подих цього дому, ніби намагався запам’ятати його назавжди. Бо, можливо, саме тут я вперше зрозумів, що таке справжня родина. Сподіваюся, що колись і в моїй буде так само.