Глава 9

В доволі дивному стані я пішла в коледж, адже мама з татом все обговорювали мого «хлопця». Вони робили це так серйозно, ніби я справді вже вийшла заміж і привела Раяна знайомитися з родиною. Хоча насправді він просто рятував ситуацію.

Але, звісно ж, батьки сприйняли все буквально, і тепер мені доведеться ще довго відбиватися від їхніх цікавих натяків та нескінченних «а може…». Я поспішила як можна швидше піти з цього домашнього цирку, бо ще трохи — і я б сама повірила, що в мене справді є хлопець.

Звичайно, я одразу ж усе розповіла Лілі, адже тримати в собі було просто неможливо. Вона, як завжди, зберігала спокій і тільки посміялася з цієї ситуації. Ще й похвалила Раяна за його винахідливість. От чесно, іноді мені здається, що вона таємно на його боці. Ні, ну справді, вона ж моя подруга, а не його.

Дівчина мала б мене підтримувати, а вона ще й влаштовує йому овації. Напевно, десь глибоко всередині неї він їй чимось подобався як людина. Хоча їй, по правді кажучи, подобалися всі, хто терпіти не міг Джеймса. А я стала єдиним виключенням у її дивній системі симпатій.

Усі пари я сиділа ніби на голках, адже досі не могла вигадати наступного кроку. Це має бути щось таке, що його точно роздратує. Знаю, гра небезпечна, але ж воно того варте. Хтось має поставити цього красунчика на місце. От Лілі й запропонувала ідейку, яка більше підходить для різних серіальчиків, а саме — закохати його в себе та покинути.

Чесно кажучи, я чула й читала про таке сотні разів. І воно завжди закінчувалося однаково: героїня сама закохується, а потім хлопець дізнається правду, і все перетворюється на катастрофу. Мені вже й без того було непросто тримати рівновагу між навчанням, гуртом, нескінченними репетиціями і спробами не зійти з розуму в усіх цих дивних іграх.

Проте після занять усі ці думки вилетіли з голови, адже нарешті Джеймс був тут. І, на диво, він вирішив залишитися на репетицію. Таке траплялося рідко, і ми справді цінували кожен момент, коли гурт збирався в повному складі. Навіть хлопці були неабияк здивовані, що він таки з’явився. Всі обмінювалися поглядами, але ніхто нічого не сказав уголос. Ми вирішили не витрачати часу й одразу ж почали працювати над новою піснею, яку нам дав Рорі.

Та от тільки будь-хто з боку помітив би різницю. Звучало сиро, ніби щось було не на своєму місці. І це «щось» було дуже очевидним — вокал Джеймса. Його голос не мав тієї енергії, яка колись запалювала сцену. Він співав, наче просто для галочки, ніби виконував обов’язок, а не жив музикою. І з кожною хвилиною це ставало все більш нестерпним.

Десь за двадцять хвилин цього знущання ми зрозуміли, що далі терпіти просто немає сенсу. Тому Шон вирішив висловитися. І я вже знала: буде боляче.

— Джеймсе, ти взагалі чув це? — його голос був різкий, майже крик. — У нас просто жахливе звучання. І все саме через тебе. Не можна приходити на одну репетицію в тиждень і вдавати, що все так і має бути. Ти розумієш, що зараз тягнеш нас на дно?

Повисла важка тиша, яка тиснула на вуха сильніше, ніж будь-які звуки. Олівер, наш ударник, додав ще більше масла у вогонь. Вони довго це тримали в собі, і зараз вирішили нарешті висказати все, що думали.

— І не треба нам розказувати, що ти маєш допомагати родині. В це вірить хіба що Тейлор, бо вона звикла тобі довіряти, - фиркнув він. – А вчора мій батько бачив тебе в ресторані. З якоюсь дівчиною. І саме в той час, коли у нас була репетиція.

З якоюсь дівчиною? Я відчула, як серце стислося. Обернувшись до Олівера, я побачила, що він відводив погляд. Тобто, це правда. Це пояснювало все: його постійні відмазки, відсутність, байдужість. Джеймс почав стосунки з кимось і поставив її вище за кар’єру, вище за нас, вище за мрії, які ми будували разом.

— Тейлор, це зовсім не так, як ви могли подумати… — почав виправдовуватися він.

— Нам байдуже на твоє особисте життя, — перебила я холодно. — Поки воно не впливає на роботу гурту. Якщо тобі вже все це не цікаво, так навіщо ти просто продовжуєш тягнути час? Ми нікого не тримаємо. Можеш піти в будь-який момент.

— Ви не розумієте… — почав він.

Але Брейден, як завжди, сказав прямо те, що думав. Він був гітаристом і найбільшою моєю підтримкою раніше. Та останнім часом ми майже не спілкувались. І це було дуже сумно для мене.

— Та куди вже нам розуміти. Чесно, я не хотів, щоб ти був з нами з самого початку. Але хто ж мене тоді слухав? – Брейден не зводив очей з Джеймсом. – Добре, з часом ми якось притерлися. Але зараз ти все нам псуєш. Думаю, гурту «Paralyzed» буде краще без тебе.

Від цих слів у мене всередині все похололо. Вони прозвучали, наче вирок. Стілько років ми були однією командою, а зараз це все припиняється. Джеймс теж не міг повірити. Його обличчя стало блідим, погляд потемнів. Нічого не сказавши, він просто розвернувся й пішов. Але ж ми не договорили. Я знала, що його сильно зачепили слова Брейдена, тому кинулася слідом.

— Джеймс, зачекай! — покликала я, і він, на диво, зупинився. — Брейден не те мав на увазі.

— Ні, Тейлор. Саме те, — різко відповів він. — Ти думаєш, я не розумію, що вони ненавидять мене? Що терплять тільки тому, що ти попросила? Це було зрозуміло з самого початку. Але тоді… тоді я ще горів музикою.

— А зараз уже ні? — спитала я, хоча відповідь була очевидною. — Звичайно. Ми ж для тебе нічого не значимо. Є дівчина — значить, на друзів можна не звертати уваги, можна забути про гурт. А ми ж до останнього вірили, що ти справді зайнятий, і скоро все буде так, як раніше. Точніше, в це вірила я.

— Тейлор, це зовсім не те. Вона не моя дівчина. Це… — він потер перенісся. — Це складно пояснити. І я не думаю, що тобі варто то знати.

Його слова вдарили сильніше, ніж будь-які образи. Колись ми довіряли один одному всі секрети. А тепер він віддаляється все далі й далі.

— Я не впізнаю тебе, Джеймсе, — сказала я тихо, але твердо. — Де подівся той хлопчик, з яким ми мріяли перевернути уявлення людей про музику? Де той Джеймс, у якого очі горіли, коли ми говорили про Мерілендський коледж мистецтв?