Глава 8

Прекрасно, і що він забув у моєму домі? Невже вирішив так гарно помститися, розказавши моїй матері про те, що відбувається в коледжі. Хоча, чого я маю хвилюватися, адже там нічого такого немає. Та все ж мені не дуже подобалася його присутність.

Було щось абсолютно недоречне в тому, що Раян Паркер — головний біль мого навчання, мій найлютіший «союзник-ворог», тепер сидів у нашій вітальні, вільно розвалившись у кріслі, немов це його територія.

Ще й так дивно — вони сиділи з мамою, мило спілкувалися. Якась тепла, домашня розмова, повна посмішок і жартів. І дивно було бачити, що якийсь час вони мене навіть не помічали. Наче я стала зайвою в своєму ж домі. І найбільше мене здивувало те, як він поводився. То подасть їй чашку чаю, то піднесе плед, то підтримає за руку, коли мама на мить нахилялася. Все це виглядало так натурально, ніби він робив це не вперше. Наче вона справді була його мама, а він — турботливий син.

Невже цей нахаба, цей самозакоханий актор, який любить жартувати над усіма, здатен на таке? Я просто не могла в це повірити. І водночас роздратування змішувалося з якимось тривожним відчуттям — бо він виглядав надто органічно в нашій сімейній атмосфері. Було відчуття, ніби він намагається вплести себе у наше життя, закріпитися в ньому. І найстрашніше, що мама, така довірлива й добра, навіть не підозрювала, з ким має справу.

Та варто було мені тільки з’явитися у дверях, як все змінилося. Його очі одразу блиснули знайомим вогником, і на обличчі промайнула та нахабна посмішка, від якої мені щоразу хотілося вдарити його чимось важким по голові. Ну от, зараз почнеться.

Я вже наперед уявляла ці його саркастичні коментарі, якими він обов’язково отруїть повітря, але… найбільше я боялася засмутити маму. Її стан останнім часом був трошки кращим, та все одно вона залишалася слабкою й потребувала спокою. Лікарі не раз попереджали: ніяких сильних емоцій. І саме тому я змушена була контролювати себе. Хоч як би сильно мені хотілося підійти, схопити Раяна за комір і виставити за двері, я не могла цього зробити.

Я сподівалася, що хоч трохи добра у нього в серці залишилося. Але глибоко всередині знала — цей хлопець ніколи не грає чесно. Він завжди знайде спосіб перевернути все з ніг на голову, залишаючи мене беззахисною перед його нахабними витівками.

— Тейлор, а ось і ти! — усміхнулася мама, ледве мене помітивши. — Ми якраз чекали на тебе. Нарешті я змогла познайомитися з твоїм хлопцем. Чому ж ти так довго приховувала від нас це?

Я завмерла. Мені здалося, що я ослухалася. Хлопцем? Моєї маминої доньки? Вона що, тільки-но назвала Раяна Паркера, того самого зарозумілого красунчика з акторського факультету, моїм хлопцем? Ні, вона не могла це сказати просто так. Я знаю свою маму: вона ніколи не вигадує таких речей. А отже… цей придурок сам її намовив.

Я відчула, як всередині все стислося. Тепер у мене залишалося два варіанти: або брехати мамі й підтримати цю абсурдну гру, або відразу все заперечити, тим самим зруйнувавши її радість і, можливо, знову засмутивши. А її очі сяяли — я не могла позбавити її цього. Що ж, вибір очевидний. Але хай Раян навіть не думає, що це зійде йому з рук. Я йому ще помщуся. І він пошкодує, що наважився перейти мені дорогу.

— Ми… намагаємося зберігати це в таємниці, — з удаваною лагідністю почала я, кинувши на нього вбивчий погляд. — Знають тільки найближчі друзі. Усе закрутилося так швидко, що ми й самі не встигли отямитися. Тому це наш секрет.

— Так, я хотів приховати Тейлор від усього світу, — додав він солодким голосом. — Мені так пощастило закохатися в таку неймовірну дівчину. Але зараз між нашими факультетами триває протистояння, і ми не хочемо зайвої уваги. Правда, кохана?

— Звичайно, коханий, — прошипіла я крізь стиснуті зуби, намагаючись виглядати ніжно.

— Прямо як у книжках, — захоплено видихнула мама. — Заборонене кохання. Я так рада за вас. Але, Раяне, бережи мою Тейлор. Якщо ти її образиш, матимеш справу з усією нашою родиною.

— Не хвилюйтеся, я навіть думати не хочу про таке, — відповів він з тією своєю бездоганною посмішкою. — Ваша донька — особлива дівчина. Я не дозволю нікому її образити.

Мене вже трусило. Ця гра заходила надто далеко. Він виглядав так, наче все життя мріяв сидіти поруч із моєю мамою, слухати її, сміятися з її жартів. Це було нестерпно. І я знала: треба його забирати звідси. Інакше я сама не витримаю.

— Мамо, ти не проти, якщо я покажу йому свою кімнату? — спитала я солодким голосом.

— Звісно, люба, - вона посміхнулась.

— Ходімо, коханий, — вишкірилася я, схопивши його за руку й майже потягнувши з вітальні.

Вона сяяла від щастя, навіть не підозрюючи, що в цей момент я мріяла просто задушити його подушкою. Щойно ми зайшли в мою кімнату, я різко штовхнула його всередину й грюкнула дверима. Шкода, він навіть не впав. Це бодай трохи підняло б мені настрій. Замість цього він роззирнувся навколо, ніби справді цікавився кожною дрібницею.

— У тебе тут мило, — сказав він із нахабною посмішкою. — Значить, ось як живе наша музична принцеса. І мама в тебе чудова, до речі.

— Якого ти сюди приперся? — прошипіла я. — І ще й нарозказував моїй мамі про «наші стосунки»? Ти взагалі розум втратив?

— А навіщо заперечувати? — він зробив крок до мене. — Після нашого поцілунку на вечірці я думав, що це очевидно. Ми тепер разом.

— Що?! — я ледь не вибухнула.

— Чесно, спочатку я хотів розповісти твоїй мамі дещо інше… — він на мить замовк, а тоді серйозно додав: — Але коли побачив її, коли відчув, як вона щиро тебе любить, я не зміг. І вирішив зіграти в іншу гру. Потім ти скажеш їй, що ми розійшлися, бо просто не зійшлися характерами. Це ж неважко, правда?

Він нахилився ближче, майже торкаючись мого обличчя. Я відчула, що на мить моє серце пропустило удар. Що ж зі мною зараз відбувається?

— Тейлор, небезпечну ти гру почала, - сказав він. – Я б на твоєму місці не повторював цього вдруге. Бо наслідки можуть бути зовсім іншими.