Генрі

Я вже рахую дні до повернення додому. Щоранку прокидаюся з однією єдиною думкою — скільки ще залишилось? І кожного разу відповідь стає трохи коротшою. А лишилося лише п'ятдесят сім. П’ятдесят сім днів — це менше, ніж два місяці. Здавалося б, зовсім небагато, але для мене це ціла вічність.

Проте саме ця цифра тримає мене на ногах. Бо тоді я знову зможу побачити своїх батьків, свою улюблену сестричку, яка, певно, вже підросла, змінилася, але я все одно зможу обійняти її, притиснути до себе, як колись. Я знову зможу відчути тепло рідного дому, запах випічки, який завжди панує на кухні в неділю вранці. І найголовніше — я зможу побачити Лілі.

Її ім’я виникає в моїй голові частіше, ніж я дозволяю собі зізнатися. Останнім часом я вже не міг змусити себе думати менше про неї. Вона приходить у сни, з’являється в обличчях перехожих, у випадкових усмішках, у знайомих запахах. Спогади про наш перший та останній поцілунок заполонили усю мою голову. То була мить, яка тривала вічність і закінчилась занадто швидко.

Я пам’ятаю навіть найменші деталі: як її руки злегка тремтіли, як вона відвернула очі, перш ніж наважилась підняти їх на мене, і як у її погляді було стільки довіри, що мені самому стало страшно. Я боявся, що зламаю її, що не виправдаю очікувань, що ця довіра стане для мене тягарем. А от вона… думаю, про це навіть і не згадує.

Звичайно. Я ж розбив їй серце. Без попередження, без пояснень. Просто обірвав усе. Яка дівчина захоче хоча б спілкуватися з хлопцем після такого? Але я був змушений зробити це. Не тому, що хотів, а тому, що мусив.

По-перше, вона ще замала для мене. Хоча їй вже двадцять один — доросла, самостійна, розумна. Але це нічого не змінює. Я завжди бачив у ній ту саму юну Лілі з блиском в очах, яка з дитинства дивилася на світ так, ніби він створений для неї. А різниця у віці для мене тоді здалася прірвою, хоча, може, для неї то й не мало жодного значення.

По-друге, я не хотів, аби вона чекала на мене. Я сам не знав, коли повернуся додому, чи взагалі повернуся. А вона — дівчина молода, красива, щира — і це могло стати доволі серйозною проблемою. Невизначеність — це те, що може зламати будь-які стосунки. Я не хотів прирікати її на очікування. Я не хотів, аби вона ночами, як я зараз, рахувала дні, які тягнуться нескінченно довго.

Та я ніколи не казав, що не кохав її. Ніколи. Бо це зовсім не так. Вона потрібна мені. Вона — як повітря, як світло, як надія. І як я не намагався навчитися жити без неї, та в мене нічого не виходило. Весь час тягнуло повернутися назад. До неї. До того, що було. Але я тут. Не через примху чи втечу.

Я тут заради того, аби заробити грошей мамі на лікування. Це те, що не можна було відкласти. Це те, що було понад усе. І зовсім скоро мій контракт закінчиться. Та як мені поводити себе з нею? Як знову поглянути в її очі після всього? Як знайти слова, аби пояснити, чому я пішов так різко, так безжально?

Вже в який раз я відкриваю соцмережу з ціллю написати їй. Відкриваю її сторінку, дивлюсь фото, перечитую старі повідомлення, наче шукаю хоч якесь виправдання, аби не натискати «написати». Та ніяк не наважуся. Рука зависає над клавіатурою, серце калатає, а потім — знову тиша.

Можна було б просто спитати, як у неї справи, поговорити, залишитися хоча б друзями. Але я занадто слабкий не тільки для того, аби бути з коханою дівчиною, не лише для боротьби за неї. А навіть для того, аби просто спілкуватися. Навіть для цього. Тому я не просто слабкий. Я нікчемний.

Щоночі я згадую наше минуле. Як ми сиділи в парку, ділячись морозивом на двох. Як вона сміялася, коли я невдало жартував. Як засинала на моєму плечі, довіряючи мені весь свій світ. Здавалося, у нас попереду була вічність, і ми мали все. І от тепер ця вічність стиснулася до порожнечі, в якій лише мої докори сумління.

Тут, на чужині, де все таке далеке — мова, вулиці, запахи — я відчуваю свою самотність особливо гостро. Робота займає майже весь мій час, але навіть серед десятків людей я почуваюся ізольованим. Вечорами, коли повертаюся до маленької кімнати, яку винаймаю, мене зустрічає лише тиша. Тиша, що тисне на вуха сильніше за будь-який крик. І тоді я знову відкриваю телефон, гортаю її фото, шукаю у власних спогадах тепло, якого тут так бракує.

Я уявляю, як вона змінилася за цей час. Чи відпустила вона волосся довше, ніж було? Чи все ще носить ті улюблені сукні з квітами? Чи досі любить каву з молоком і трішки кориці? Може, в неї вже є хтось інший. Може, вона навіть щаслива. І я не маю жодного права повертатися в її життя, ламати його знову лише тому, що я не витримав розлуки.

Але моє серце вперто не погоджується з розумом. Бо попри все, я рахую дні. Не до кінця контракту. Не до моменту, коли я зможу покинути цю країну. Я рахую дні до неї. До зустрічі з Лілі. І хоч я можу збрехати самому собі, що хочу лише побачити батьків, обійняти сестричку, та в глибині душі я знаю: справжня причина — вона.

Кожен день стає випробуванням. На роботі я намагаюся зосередитися, тримаю себе в руках, але щойно залишаюся наодинці, думки повертаються до неї. Її усмішка стоїть перед очима, її голос звучить у пам’яті так чітко, ніби вона поруч. Інколи я ловлю себе на тому, що розмовляю з нею подумки, ніби вона здатна почути мене через тисячі кілометрів.

А коли залишиться один день? Що я зроблю? Чи зможу набрати її номер і сказати: «Привіт, я повернувся»? Чи вистачить мужності подивитися їй у вічі й пояснити, чому я зробив те, що зробив? Чи, може, я просто сховаюся, аби не зруйнувати її життя знову? Я не знаю. І саме це лякає мене найбільше.