Глава 7

Що ж, Рорі вирішив тим колективам, які вже якийсь час виступають разом, віддати свої авторські пісні. Це й не дивно, адже через те, що вони доволі зіграні, то й зможуть нормально представити матеріал, передати його так, як замислював автор.

І пісні справді вартували уваги. Вони звучали так, наче вже давно були готові для великої сцени: мелодійні, емоційні, кожна мала власний характер і сенс. Такі композиції легко могли б опинитися на радіо чи навіть у саундтреках до фільмів.

Таких пісень назбиралося аж п’ять, і однією з них мав займатися гурт першокурсників. Їхня музика здалася несподівано зрілою, майже професійною, хоча й відчувалася наївність у виконанні. Ця суміш дитячої щирості й дорослої амбітності створювала особливий шарм. Було навіть трохи дивно: як такі юні й недосвідчені могли так тонко відчути матеріал? Наче сам коледж іноді дарував своїм студентам таланти понад норму.

Але одна проблема все ж була — партії для Джеймса в тій пісні виявилося катастрофічно мало. Майже так, ніби його взагалі забули. У кожному рядку, у кожному акценті була помітна відсутність його голосу.

Це боліло мені майже фізично, бо я знала, наскільки важливо для нього бути частиною процесу, наскільки він ненавидів відчувати себе зайвим. І хоча я не могла не розуміти логіки Рорі — розподіл був більш-менш справедливий, — у серці все одно розлилася гіркота. Та все ж треба було подякувати йому хоча б за те, що він хоч якось врахував Джеймса. Можливо, це був компроміс, адже кожен із нас мусив чимось поступитися заради спільної роботи.

Наступний місяць мав пройти у виснажливих репетиціях, нескінченних обговореннях, пошуках правильних рішень. Ми навіть домовилися робити пробні записи, щоб відчути звучання й зрозуміти, де варто змінити аранжування. І вже завтра все починалося: якраз не буде другої пари, і це здавалося ідеальним шансом розпочати. Я навіть відчула легке хвилювання — воно нагадувало ту тривогу, яку переживаєш перед виступом, коли ще не знаєш, як тебе приймуть.

Здавалося б, усе мало б іти більш-менш добре. Але найгірше мене чекало далі. У коридорах сьогодні з’явилися довгоочікувані списки пар для проєкту з Історії мистецтва. Цей проєкт мав величезне значення: якщо його гідно представити, він зарахується як іспит. Тобто ніякого додаткового навантаження в кінці року — велике полегшення для тих, хто й так загруз у концертах, постановках і підготовках. Для мене це була справжня можливість зекономити сили й нерви.

Я, звісно, чекала цього списку з хвилюванням. Стояла біля дошки оголошень, ковтаючи повітря так часто, що аж паморочилося в голові. І коли побачила своє ім’я, серце враз обірвалося. Мені випав у пару Раян Паркер.

Я довго вдивлялася в аркуш, сподіваючись, що помилилася. Може, я дивлюся не на той список? Може, це якийсь дурний жарт? Але ні — чорними літерами навпроти мого імені стояло саме його. І це було або злим жартом долі, або ж чиїмось навмисним втручанням. Чесно кажучи, я навіть не знала, що гірше: випадковість чи спланована пастка.

У голові відразу народився план: кожен із нас напише своє бачення проєкту, а потім ми просто оберемо кращий варіант. Це врятує від постійних зустрічей, сварок і нервів, яких точно не уникнути, якщо нам доведеться працювати разом. Але для цього мені потрібно було з ним поговорити. Я шукала Раяна по кампусу, та, як завжди, він зник. Пари вже закінчилися, і він, очевидно, поїхав додому, не залишивши й сліду.

Я навіть звернулася до місіс Бірнс із проханням поміняти мене місцями з кимось іншим. Але вона лише посміхнулася своєю хитрою, майже материнською усмішкою й відмовила. Її аргумент був простим і водночас безапеляційним: останній курс — це час експериментів, час, коли варто ламати бар’єри й пробувати щось нове. І, наче цього було мало, вона ще й додала.

— У музики та кіно набагато більше спільного, ніж ви думаєте, - і при цьому жінка посміхалась.

Ця фраза різонула вухо, адже я вже чула її раніше. І тоді вона теж була адресована мені. Схоже, Бірнс бачила у всьому якусь приховану символіку, але зараз мені зовсім не хотілося шукати сенси там, де й так боліла голова.

Після цього я попрощалася з Лілі, яка поспішала на зустріч із Каєм, і подалася на наше звичне місце, де на мене вже чекав Фостер. Він був у своєму улюбленому костюмі, який завжди виглядав трохи застаріло, але водночас додавав йому особливої гідності. Мій брат завжди жартував, що дідусь виглядає так, ніби щойно зійшов зі сторінок старого роману.

— Італійська кухня, — я простягнула йому пакет і усміхнулася. — Там є піца, лазанья і смачнючі брускети. Хоча, здається, лазанья має забагато м’яса.

— М’яса багато не буває, — відказав він, уже дістаючи брускету з авокадо. Його рухи були повільні, розмірені, спокійні. — Ну, розказуй мені, як там у тебе справи. І як вечірка?

Я почала розповідати. І, звісно, не оминула й випадок із Раяном. Фостер слухав мовчки, іноді лише киваючи чи піднімаючи брови. Він завжди був таким — не перебивав, не вставляв порад посеред розмови, а спочатку давав мені виговоритися. Чомусь йому я могла довірити те, чого не казала навіть Лілі.

І все ж ми мали одну заборонену тему. Це його історія з Лілі. Вона моя подруга, і я не могла дозволити собі навіть запитати. Я знала лише одне: він її сильно образив. І досі не знала, чи пробачила вона його.

Мій брат був далеко, і ми бачилися дуже рідко. Та скоро він мав повернутися, і, здавалося, все стане як раніше. Хоча десь у глибині серця я відчувала, що ніщо вже не буде колишнім. Люди змінюються, обставини теж. Єдине, що залишалося незмінним — це моя дружба з Фостером.

— То ти, значить, поцілувала хлопця? Ось так просто? — раптом загримів його голос, і я аж здригнулася. Він розсміявся так голосно, що кілька людей навіть обернулися. — Тобі хоч сподобалося?

— Це я точно не стану з тобою обговорювати, — пробурмотіла я й відвела погляд. — Це було... звичайно. Нічого особливого. Я очікувала чогось більшого.

— Тейлор, — посміхнувся він. — Лише у фільмах і книгах все відбувається миттєво. Люди, що довго ненавиділи одне одного, не так швидко й закохуються. Частіше вони лишаються ворогами. І ніяких іскор не буває. Може, це якраз ваш випадок.