Глава 6

Як виявилося, на тій вечірці Лілі зізналася Каю у своїх почуттях. І це виявилося взаємним. Вона довго не наважувалася, боялася відмови, боялася, що зруйнує дружбу, яка для неї завжди була чимось особливим. Та, як виявилося, марно. Її слова прозвучали наче музика, що лунала в такт його серцю. І вони обидва, мов діти, сміялися від щастя, розуміючи, що нарешті стали чесними не лише перед собою, а й один перед одним.

Але жодна казка не буває без темних барв. Вони ще не знали, як відбуватимуться їхні стосунки далі. Адже наші факультети перебували у стані затяжної війни, і це кидало на них тінь невизначеності. Так, офіційно все стихло, конфлікти майже зійшли нанівець, але пам’ять студентів довга, і чужі осудливі погляди нікуди не поділися.

Тому пара вирішила, що якийсь час усе приховуватиме. Знатимуть лише найближчі друзі — ми, ті, кому вони довіряли найбільше. А коли все трохи заспокоїться, коли буря остаточно стихне, тоді й розкажуть.

Я ж була щиро рада за подругу. Вона світилася від щастя так, що її усмішка могла б освітити навіть найтемнішу ніч. Здавалося, варто їй зайти до кімнати — і всі тіні розвіювалися. Але, звісно, Лілі встигла й образитися на мене. За те, що я поцілувала Раяна Паркера саме тоді, коли її не було поряд. Вона завжди хотіла бути свідком найважливіших моментів у моєму житті, хотіла, аби ми проживали їх разом, ніби дві половинки одного серця. А цього разу пропустила.

Та хіба вона здатна довго дутися? Зовсім ні. Це не в характері моєї подруги. Тим паче зараз, у такій ейфорії, вона забувала про все на світі. І, відверто кажучи, я їй навіть трохи заздрила. Бо ж хотілося і мені закохатися по-справжньому. Так, щоб це було взаємно, щоб серце співало, а світ здавався яскравішим. Нехай навіть ніхто б про це не знав — адже щастя любить тишу. Але поки що все було зовсім не так.

Коли я опинилася вдома після тієї вечірки, то мене раптово накрив сором. У голові крутилося лише одне: «Навіщо?». Мені здавалося, що це було занадто різко, занадто публічно. Наче я дозволила собі щось заборонене на очах у десятків свідків. І чим більше я думала, тим сильніше відчувала, як палають щоки. Але час назад не повернути. І тепер залишалося лише йти вперед і приймати наслідки.

Наступного дня до коледжу я йшла з дивним відчуттям. Наче ноги самі ставали важчими від кожного кроку. У голові крутилися тисячі варіантів: як мене зустрінуть, що скажуть, чи почну я день з чуток та косих поглядів. Проте, на щастя, все виявилося набагато простіше. Лише кілька людей згадали про поцілунок, хтось посміхнувся, хтось пожартував, і на тому все. Ніхто не влаштовував драми. Ми ж не світові зірки, щоб обговорювали кожен наш крок. Принаймні, поки що. Хто знає, як складеться життя після випуску?

Але від того факту, що я вчинила необдумано, легше не ставало. У душі було відчуття, ніби я відкрила двері, за якими ще не готова була побачити правду.

Після пар у нас була зустріч з деканом. Він створював тимчасові групи для тих музикантів, які їх ще не мали, і складав приблизний план концерту. Ми ж опинилися у загальній черзі восьмими. Це непогано: на початку відео та в кінці він хотів показати першокурсників, і я погоджувалася, що це правильно. Адже цього року вони справді неймовірні. Хоча, чесно кажучи, так було й у попередні роки.

Їм одразу призначили кураторів — старших студентів, які мали допомогти зорієнтуватися в усьому новому. Нам же пощастило: містер Робінсон вирішив, що четвертому курсу краще не брати на себе надто багато обов’язків. І слава Богу. Бо цього року в нас ще й іспити. І якщо скласти все докупи — концерти, відео, підготовку, навчання — то виходить така гора справ, що іноді хочеться просто сісти й розплакатися.

Найважче було нашому Рорі. Він — справжній геній композитор і аранжувальник. Саме на його плечах лежало завдання підібрати та підготувати пісні для всіх нас. Причому так, щоб усе звучало свіжо, по-новому, і водночас відображало унікальний стиль кожного виконавця. Це була майже титанічна праця. І, чесно, я дякувала долі, що мені не дістався композиторський талант. Бо не витримала б.

Ми сиділи у великій залі й чекали своєї черги до нього та містера Робінсона. Більше уваги, звісно, приділяли першокурсникам — вони ще не мали досвіду й потребували підтримки. Лілі сиділа поруч, активно друкуючи щось у телефоні. Джеймса ж сьогодні не було: він учора застудився і мав високу температуру. Я навіть хотіла провідати його зранку, але він суворо заборонив, щоб я не підхопила ту ж інфекцію.

— І кому ти так активно пишеш? — підколола я, зазираючи в екран. — Невже своєму коханому? В них зараз теж збори?

— Це ти намагаєшся вивідати інформацію про конкурентів? — всміхнулася вона, навіть не відриваючись від телефону. — Так, у них теж нарада зі своїм деканом. Але ми з ним домовилися не обговорювати деталі, щоб усе було чесно.

— І правильно, — кивнула я. — Хоча, звісно, цікаво, що вони там вигадали. Сподіваюся, Рорі підбере нам щось достойне. Бо ти ж знаєш, він не особливо любить Джеймса. Особливо після тієї історії, коли Кім ледь не пішла від нього.

Лілі підняла на мене очі, швидко посміхнулася й знову втупилася у переписку з Каєм. Вона була настільки захоплена, що навіть не могла повністю зосередитися на проекті. Але хто б її у цьому звинувачував? Коли серце закохане, розуму місця вже майже не лишається.

— Не думаю, що Рорі опуститься до особистого, — відказала вона, відволікаючись на секунду. — Тим паче, коли від цього залежить фінансування факультету. Немає сенсу хвилюватися.

Вона мала рацію. Але хвилювання все одно сиділо десь усередині. Коли її викликав містер Робінсон, я залишилася сама. Але ненадовго. До мене підсів Хантер — мій одногрупник, з яким ми рідко спілкувалися. Він завжди здавався відлюдькуватим, замкненим. Проте про нього всі знали одне: він умів грати на восьми інструментах. Восьми! І я була певна, що це ще не межа. Якби мав більше часу, то, мабуть, опанував би всі інструменти світу.

— Чого сидиш сама, Тейлор? — запитав він, усміхаючись.