Глава 4

Пари пролетіли доволі швидко, хоч насправді я майже нічого з них не запам’ятала. Весь день у коридорах точилися розмови лише про одне — наше парі з Раяном. Здавалося, що навіть викладачі десь у глибині душі потайки це обговорювали, хоча й намагалися робити вигляд, що все як завжди.

Я ловила на собі десятки поглядів, чула шепіт за спиною, хтось кидав жартівливі коментарі, інші відверто чекали, хто ж виграє. І чим більше вони говорили, тим сильніше мені хотілося втекти кудись далеко, аби хоч на хвилину опинитися там, де мене не знає ніхто й де не треба відповідати на очікування всього світу.

Але я залишалася тут — усміхалася, кидала саркастичні репліки у відповідь і робила вигляд, що почуваюся впевнено. Бо всі знали Тейлор, яка ніколи не здається, яка завжди має план і жартівливою фразою може збити суперника з ніг. І ніхто, абсолютно ніхто, не повинен був дізнатися, що всередині я тремтіла.

Насправді було страшно так, що серце часом калатало гучніше за будь-яку ударну установку. Я не мала права на поразку. Усі чекали від мене перемоги, і будь-який інший результат сприймався б як катастрофа. Я відчувала, як тягар очікувань тисне на плечі, і єдине, чого мені хотілося зараз, — це трохи тиші.

«Завтра я буду колишньою», — майнула думка. Студенткою, капітаном факультету. Тією, кого боялися і поважали. А ким я буду тоді? Тінію? Спогадом? Порожнім місцем, яке колись займала?

Це було схоже на нескінченну гонитву, де зупинка означає програш. І я знала: навіть якщо мені доведеться бігти до знемоги, я все одно не зупинюся. Бо інакше зруйную все, що будувала роками.

Проте зараз у мене зовсім інші справи. Швидко попрощавшись із друзями, я підхопила свій рюкзак і вийшла надвір. Вечір був теплий, із легким запахом свіжоскошеної трави й бузку, який розквітнув біля коледжу. Я дістала свій велосипед і майже машинально поїхала знайомою дорогою. За два роки я вивчила її до найменших дрібниць — кожен поворот, кожну калюжу, що ніколи не висихала, навіть у спеку, кожне дерево, яке вздовж стежки тягнулося гілками до неба.

Дорога вела мене до парку, де я зустрічалася з людиною, яку зараз могла назвати одним із найважливіших у моєму житті друзів, — з Фостером. Він був не тим дідусем, яких зазвичай уявляєш. Йому вже йшов сьомий десяток, та в очах завжди жевріло щось юнацьке — іскриці бешкету й мудрості водночас. Його зморшки були схожі на тонкі лінії, намальовані часом, але в них не було втоми — лише досвід.

Чоловік пережив чимало втрат: доньку, зятя, залишилася лише онучка, котра вступила до Сорбонни. Він любив її до безтями й витрачав на неї все, що мав, аби лише дівчина могла навчатися у Франції. А собі він залишив самотність і цей парк, що став для нього другою домівкою.

Два роки тому я натрапила на нього випадково. Тоді Раян довів мене так сильно, що я втекла, не тямлячи дороги. Сиділа тоді біля озера й ридала, а поруч з’явився він. Спокійний, уважний, із тихим голосом, що звучав краще за будь-яку музику. Він вислухав мене, дав кілька простих, але влучних порад, а я у відповідь поділилася своїм сендвічем. І от відтоді ми зустрічаємося тут майже щодня. Я приношу йому їжу, а він дарує мені щось набагато цінніше — спокій і відчуття, що мене розуміють.

І от зараз, як завжди, він сидів на нашій улюбленій лавочці біля озера. Вечірнє сонце відбивалося у воді золотими відблисками, і в цій картині було щось надзвичайно затишне. Фостер був у простій футболці та старих штанах — одяг, як він сам колись зізнавався, залишився від зятя. Та, попри це, виглядав він не старим, а скоріше досвідченим. Його постать нагадувала мені дуба — міцного, який бачив безліч бур, але все одно стоїть, тримає небо.

— Тейлор, ти прекрасна, як і завжди, — промовив він із тією теплою посмішкою, яка могла розтопити навіть найбільш крижане серце.

Він міцно обійняв мене, і я відчула, як напруга дня поволі відпускає. Не дивлячись на те, що він набагато старший, мені було комфортно поруч. Цей чоловік замінив мені дідуся, про якого я мріяла.

— А ти зовсім не старий, Фостере, — усміхнулася я у відповідь. — Ну що, неправдивими компліментами обмінялися? Тепер перейдемо до смаколиків. Тримай.

Я простягнула йому пакет. Усередині — тако з гострою куркою, сирна кесаділья та буріто. Учора я експериментувала з мексиканською кухнею. Мама з татом залишилися задоволені, тож я вирішила, що й мій друг теж має оцінити.

У нас удома завжди була традиція: сніданки й обіди готував тато, а вечеря — це моя територія. Батьки знали про Фостера, тому й не дивувалися, чому я завжди готую трішки більше.

Фостер узяв тако й одразу ж відкусив, а я почала розповідати йому все, що сталося сьогодні. Слова самі лилися з вуст, і з кожною хвилиною мені ставало легше. Йому я могла сказати те, чого не говорила навіть Лілі. Він не знав Раяна особисто, а тому міг дивитися збоку й давати чесні поради.

— Знаєш, по твоїх розповідях у мене складається враження, що цей Раян не такий уже й поганий хлопець, — мовив він, наливаючи мені з термоса гарячий чай.

— Слухай, ти на чиєму боці? – фиркнула я. – Я йому тут жаліюся, а ти захищаєш мого ворога.

— Ти б придивилася до нього уважніше, — спокійно відповів Фостер. — Ви маєте багато спільного. І не треба кривитися. Я кажу серйозно. Принаймні, він мені подобається більше, ніж цей твій Джеймс. Сумніваюся, що той стане надійним союзником у твоїй війні.

Я засміялася. Це була ще одна річ, за яку я так любила Фостера — він завжди знаходив спосіб розсіяти мої темні думки. До того ж чоловік залишався прямим і казав все, що думає. І це я цінувала найбільше.

Але поглянувши на годинник, я зрозуміла, що час спливає. Ще треба було приготувати вечерю, а ввечері мав зателефонувати Генрі. Я піднялася з лавки, попрощалася й рушила додому.

— Передай цьому шибенику Генрі привіт від старого! — гукнув мені Фостер.

— Обов’язково! — відповіла я, усміхаючись.

Мій брат дійсно кілька разів зустрічався з ним, і вони чудово порозумілися. Генрі завжди казав, що цей «старий мудрець» кращий за будь-якого психолога. Але цього разу, я була впевнена, Фостер помилявся. Ми з Раяном мали одне до одного лише ненависть. І нічого більше.