Глава 3

— Так, друзі, я розумію ваше невдоволення, але все ж давайте якось зберігати тишу та прийти до якогось спільного рішення, - цей голос одразу ж потонув в загальному галасі.

Після виступу директора увесь факультет зібрався в музичній залі, аби вирішити, що нам з усім цим робити. Проте вже хвилин десять наш декан, містер Робінсон, намагався якось заспокоїти всіх, але марно.

Люди говорили одночасно, сперечалися, жестикували так активно, що здавалося, ще трохи — і зал вибухне. Хтось кричав, що треба показати масштабне шоу з купою спецефектів, інші пропонували зробити класичний концерт, треті взагалі хотіли виставу. Усі перекрикували одне одного, і від цього у вухах стояв такий гул, що я ледь витримувала.

Я не витримала. Встала та голосно свиснула. Звук пролунав різко, несподівано, й одразу десятки здивованих поглядів зупинилися на мені. Я неквапливо підійшла до декана, який, здається, вже починав втрачати терпіння.

— Дякую, Тейлор, — він вдячно кивнув мені.

Ще б! Я ж не просто студентка його факультету, а ще й одна з найкращих учениць. За ці роки мене не раз обирали старостою групи, а потім і всього напряму. Я знала, як тримати увагу людей, і відчувала відповідальність за кожного з них.

Це не завжди було легко — іноді доводилося сваритися з друзями, когось підганяти, когось підтримувати, когось буквально тягнути за вуха до репетицій. Але саме ця відповідальність навчила мене не боятися брати слово в найважливіші моменти. Тож зараз спробую пояснити все простіше, доступніше.

— Друзі, — почала я, чітко артикулюючи кожне слово. — Усі ви знаєте, крім наших першокурсників, що в нас завжди є протистояння з акторами. Воно триває стільки років, що вже стало традицією. Вони весь час програють нам, і так має бути й цього разу. Але нам потрібно вигадати щось справді грандіозне. І в мене є ідея.

— Яка? — одразу озвався декан, присівши на моє місце в першому ряду.

— Ми відрізняємося від інших факультетів тим, що ми справді як одна велика родина, — сказала я, оглядаючи всіх. — І я впевнена, що актори зніматимуть фільм. Там головні ролі точно зіграють Міра, Раян та Кай, сценарій напише Бейлі, а у режисерське крісло сяде Олівер. Вони залучать мінімум людей, як завжди. А ми можемо зробити інакше: показати виступ кожного. Створити тимчасові гурти, об’єднати вокалістів із музикантами. Таким чином кожен зможе себе проявити. І спонсори точно оцінять таку різноманітність.

У залі запанувала тиша. Люди переглядалися, обдумуючи. Я бачила, як деякі студенти нервово кусали губи, як першокурсники шепотілися між собою, ще не розуміючи масштабів. Але старшокурсники вже вловили суть: це був шанс не просто перемогти, а перемогти красиво, показати нашу силу єдності.

Я вірила в це на дев’яносто п’ять відсотків. П’ять відсотків залишалися на випадковість, на те, що актори теж могли придумати щось небанальне. Але все одно — наша перевага була очевидна. Декан, який увесь цей час стояв збоку, нарешті піднявся і підійшов до мене.

— Що ж, доволі непогана ідея, — посміхнувся він. — Сьогодні ж складу списки всіх наших студентів. Завтра почнемо формування груп, а далі побачимо результат. А зараз усі вільні, - ми вже піднімалися, коли він раптом додав. — Мало не забув. Першокурсники, після пар зайдіть до мене — вирішимо кілька питань. І ще: якщо у вас виникнуть будь-які труднощі, звертайтесь напряму до мене, до кураторів або до Тейлор. Ласкаво просимо в нашу велику родину.

Його слова прозвучали щиро. І це не просто красиві фрази — на нашому факультеті справді завжди допомагали один одному. Я пам’ятала, як рік тому першокурсниця Беті Райс потрапила в аварію: ми всі разом збирали гроші на її лікування, відвідували її, підтримували. Це й було нашою силою. У такі моменти я розуміла, чому обрала саме цей факультет, хоча колись думала, що моє життя піде зовсім іншим шляхом.

Проте… колись мої мрії були іншими. Я уявляла себе актрисою, не музиканткою. Та, певно, доля знає краще. Іноді навіть те, що ти вважав випадковістю, виявляється твоїм справжнім шляхом.

Замислившись, я навіть не помітила, як зіштовхнулася з кимось у коридорі. Впала б, якби мене не втримали міцні руки. І, на жаль, я їх упізнала. Хто ж іще? З моїм везінням, звичайно.

— Знову літала у своїх хмаринках, Тейлор? — нахабно усміхнувся Раян.

Його голос завжди був ніби викликом — насичений впевненістю, трохи насмішкуватий. Він говорив так, ніби знав, що я не зможу не відповісти.

— Смакувала майбутню перемогу, — відповіла я, зустрічаючи його погляд. — Тому готуйся до програшу. Хоча, тобі ж не звикати. Ви програєте вже три роки поспіль. І навіщо щось змінювати?

— А може, ми просто берегли сили для фінального ривку? — прошепотів він мені на вухо, нахиляючись надто близько. Його подих торкнувся моєї шкіри, і я зненавиділа себе за те, що серце на мить зупинилося. — Хіба ти не відчуваєш, що цього разу все набагато серйозніше?

Я не відштовхнула його. І не тому, що він мені подобався — ні, навіть натяку на це. Просто я не хотіла показувати, що мені некомфортно. У нашому протистоянні навіть такі дрібні перемоги мали значення.

— Раяне, якщо ви боїтеся, краще одразу сходьте з дистанції. Бо шансів у вас немає, — я склала руки на грудях.

— Якщо ти настільки впевнена… пропоную парі, — його усмішка стала ще нахабнішою. — Граємо на бажання.

Оце вже було цікаво. Я могла б вимагати навіть, аби він пішов із коледжу. Та я не настільки підла. Але ж він… він теж вигадає щось небезпечне. І стримає слово. Я знала його характер.

— І що ти хочеш? — спитала я, не витримавши паузи.

— Бачу, наша Снігова Королева зацікавилась, — він примружився. — Моє бажання вже придумане. Але ти дізнаєшся про нього лише після моєї перемоги. А поки що… хай інтрига тебе трохи помучить.

Він чудово знав мої слабкі сторони. Невідомість дратувала мене більше, ніж будь-що інше. Та водночас у мене теж була багата фантазія. Я уявила десятки варіантів — від дурнуватих до небезпечних. І жоден із них мені не подобався.