Глава 2

— Ні, ну яка наглість. Як же він мене дратує, — не могла стриматися я, стискаючи кулаки так, що аж побіліли пальці. — Вважає себе місцевим королем, ніби йому все можна. Гуляє коридорами з тим своїм самовдоволеним виглядом, усміхається так, наче світ йому завдячує. А це не так. Може, в коледжі він і відомий, та я зовсім не здивуюсь, коли після навчання Раян так і не отримає роботи.

— Та чого ти так злишся? — Лілі хитро примружила очі.

Її усмішка була занадто спокійною, як для людини, яка бачила мої істерики вже сотні разів. Вона притулила підборіддя до долоні, ніби розглядала мене під мікроскопом, і легенько хитнула ногою в такт своїй невидимій мелодії.

— Ваша війна триває понад три роки, - продовжувала подруга. – І, здається, вона давно вийшла за межі факультетів. Це вже щось особисте, чи не так?

— Е ні, я нічого спільного не хочу мати з цим придурком, — фиркнула я, обурено відмахуючись.

Слова вивалювалися самі, різкі, гарячі, бо я знала: варто мені бодай на секунду замовкнути — і в голові пролунає його нахабний голос, побачу ту зверхню усмішку.

— Ти ж знаєш, що ми з найпершого курсу ненавидимо одне одного. І не думаю, що це зміниться за той час, що лишився, - я зупинилась. — А ще не варто забувати про Міру. Вона ж так активно шукає його уваги, що навіть сліпий це побачив би. До того ж… — я глянула на подругу багатозначно. — Я не западаю на акторів. Я не ти. Вороги мене абсолютно не цікавлять.

Ці слова змусили Лілі зашарітися. Її щоки миттєво налилися рожевим, очі заблищали, а на губах з’явилася винна усмішка. Ще б пак. Вона вже рік потай закохана у Кая, найкращого друга Раяна.

Я добре пам’ятала той момент, коли вона мені зізналася. Ми сиділи в неї вдома серед купи недоїденої піци, чергових конспектів і зім’ятих аркушів із текстами пісень. Лілі тоді дивилася кудись у стелю.

- А знаєш, у Кая неймовірно гарні руки, 0 раптово сказала дівчина. – Вони ніби створені, щоб тримати тебе в безпеці.

Я тоді ледь не вдавилася сміхом, але в її голосі було стільки щирості, що жартувати далі вже не змогла. І чесно, я її прекрасно розуміла. Високий хлопець із пшеничним волоссям та сталевими очима виглядав так, ніби зійшов зі сторінок модного журналу. Його спокійний, врівноважений характер був протилежністю Паркеру.

Кай ніколи не поспішав, завжди зважував кожне слово й рух. Поруч із ним відчувалося, що світ уповільнюється, а всі проблеми стають меншими. Я досі не могла збагнути, як вони взагалі дружать із Раяном. Хоча, мабуть, у кожного свій вибір.

Не дивно, що він подобався Лілі. І мені здавалося, що симпатія була взаємною. Вони обидва це знали, обидва відчували, проте чомусь уперто мовчали. Наче грали в якесь дивне мовчазне змагання — хто перший зламається. Дивні, дорослі люди, які поводяться гірше за сором’язливих підлітків.

— Я на нього не запала, — почала виправдовуватися подруга, закусивши губу, і голос у неї став тонший. — Кай просто… милий. І мені подобається спілкуватися з ним. Це ж не значить, що я почну обирати імена нашим дітям. Хоча… — вона зніяковіло посміхнулася, і я побачила, як її очі на мить розмріяно заблищали. — Олівер та Ріанон звучить доволі гарно.

— Ага, звісно. Заборонене кохання, — я театрально зітхнула, приклавши руку до серця. — Це ж так романтично, як у дешевих романах. До речі, може, тобі варто піти на літературний факультет? Хоча… — я пригадала той дивний сценарій, який вона писала минулого року, і не втрималася від сміху. — Ні, краще не треба.

— Гей! — ображено штурхнула вона мене ліктем, але сміх уже теж грав на її вустах.

— Пішли вже до зали. Не хочу пропустити оголошення директора, — кивнула я вперед.

— Все ще сподіваєшся, що акторський факультет закриють? – розсміялась Лілі.

— Тихо! — я хитро посміхнулася. — Це було в моєму листі до Санта-Клауса.

Коридор потроху спорожнів. Ми швидким кроком пішли до актової зали, де вже гуркотіли голоси сотень студентів. Повітря там завжди було особливе — трохи задушливе, але наповнене відчуттям свята. Здавалося, що саме тут вирішується доля коледжу, саме тут зароджуються історії, які потім роками переповідають випускники.

Джеймс, як завжди, зайняв нам найкращі місця — в третьому ряду, ближче до центру. Він був тим типом людей, які приходять завчасно, щоб отримати все найкраще. А ще він мав незрозумілу харизму: біля нього завжди крутилася зграйка першокурсниць, які буквально світилися від захоплення.

Ну, ще б: м’яке золотисте волосся, проникливі зелені очі, тіло, яке хоч на обкладинку спортивного журналу став. Багато хто пророчив йому кар’єру моделі. Але я знала — він був талановитим музикантом, неймовірно талановитим. І знала я це краще за всіх, бо ми грали разом у рок-гурті. А ще… ми дружили з десяти років, відколи він переїхав сюди. Він знав мене краще, ніж я сама.

— Дівчата, йдіть сюди! — Джеймс, побачивши нас, енергійно помахав рукою. Його голос був упевнений, гучний, майже наказовий, але теплий.

— Нам обов’язково сидіти поруч із ним? — Лілі вчепилася в моє плече, наче дитина, яку ведуть до стоматолога. — Ти ж знаєш, що він мене дратує. Давай сядемо десь в іншому місці. Хоч поруч із акторами — мені байдуже.

— От не розумію, чого ти так ненавидиш його, — я закотила очі. — Він дуже хороший. І ми йдемо туди.

— А якщо я не піду? – фиркнула подруга.

— То я сяду на коліна до Кая, — невинно посміхнулася я.

Вона тихо вилаялася й буркочучи поплелася слідом. Джеймс, як завжди, посміхнувся й почав розповідати якусь кумедну історію, розмахуючи руками. Але мою увагу привернули актори. Вони входили до зали, наче знімалися у власному фільмі: упевнені кроки, рівні постави, граційні рухи. І серед них — він. Раян.

Його погляд, як завжди, знайшов мене. І ми завмерли у своєму мовчазному протистоянні. Отак у нас і відбуваються зустрічі — без слів, але з блискавками в очах.

— Що цей Паркер хоче? — зі злістю кинув Джеймс, помітивши його погляд. Його щелепа напружилася, голос став низьким і хрипким. — Чому він не зводить очей із тебе?