Пролог

В усьому світі протистояння відбуваються між коледжами з різних міст, аби довести іншим, що вони кращі. Це може бути будь-яка сфера: спорт, наука, навіть кулінарія. Деякі навчальні заклади пишаються своїми спортивними командами, інші – відмінниками, що збирають нагороди на олімпіадах. Конкуренція, суперництво, дух боротьби – усе це лише підігріває інтерес студентів і стає рушієм для розвитку.

Суперничають і студенти між собою – кожен намагається вирізнитися, показати, що він особливий. Але в Мерілендському коледжі мистецтв усе інакше. Тут уже багато років триває справжня громадянська війна між двома факультетами – музичним та акторським. Вони просто ненавидять одне одного, і ця ненависть передається з покоління у покоління. Ніхто вже й не згадає, з чого все почалося, але протистояння стало традицією.

Щороку хтось виходить у лідери, і зазвичай це були музиканти. Вони більш організовані, дружні, в них справді панує атмосфера великої родини. І саме ця єдність завжди ставала нашим козирем. Та цього року, я відчуваю, все зміниться.

Звідки я це знаю?

Дозвольте відрекомендуватися. Тейлор Баєрс, студентка четвертого курсу музичного факультету. І якщо ви коли-небудь чули про найгучніші історії нашого коледжу – скоріш за все, я була десь поруч.

Ще з дитинства я мала дві риси, які визначили мою долю. Перша – я катастрофічно не вміла брехати. Мені варто було тільки спробувати, як щоки червоніли, голос зривався, а очі починали бігати. Друга – я страшенно любила авантюри. Будь-яка витівка, будь-який виклик – і я вже в центрі подій. Саме це й приводило мене в історії, про які досі перешіптуються в коридорах. І саме це якесь диво, що мене досі не вигнали.

Мабуть, мене врятував талант. Він був занадто цінний, аби просто закрити на нього двері. Я й сама не до кінця розуміла, як це працює, але музика завжди текла крізь мене, ніби я була лише провідником для неї. Викладачі заплющували очі на мої витівки, адже я могла зробити на сцені справжнє диво разом зі своїм гуртом.

Наш факультет – це не просто навчання. Це другий дім. Тут панувала тепла, майже родинна атмосфера. Ми підтримували один одного в усьому: від дрібних клопотів до найважливіших виступів. Я б нізащо не проміняла цю сім’ю ні на що. Навіть за всі гроші світу.

А от факультет акторів – зовсім інша історія. Вони виглядали так, ніби щойно зійшли з обкладинок модних журналів. Неймовірно талановиті – принаймні, так вони самі вважали, – і водночас зверхні до всіх навколо. Їхня популярність межувала з нахабством. Я не раз спостерігала, як вони йшли коридором, тримаючи підборіддя так високо, ніби дивилися на нас із трону. У них, мабуть, був окремий предмет – як ненавидіти весь світ і водночас викликати захоплення.

Коледж узагалі виглядав як арена для цієї нескінченної битви. Коридори – довгі, з високими вікнами, крізь які пробивалося світло, – ставали нашими полями бою. У бібліотеці ми ховалися від акторів, бо вони вважали читання «марнуванням часу», але іноді навмисно вдиралися туди, аби влаштувати свої театральні репетиції посеред тиші. У їдальні завжди було відчуття, ніби ось-ось почнеться нова сутичка: актори сідають праворуч, музиканти ліворуч. Якщо хтось із «чужих» випадково переплутає сторону – готуйся до глузувань.

І в центрі цього параду самозакоханості стояв він – Раян Паркер. Гарний, талановитий, улюбленець викладачів. Його називали майбутньою зіркою, пророкували йому власну зірку на алеї слави. Я ж була впевнена, що максимум, чого він досягне, – це маленький провінційний театр, де він продаватиме квитки після вистав. Хлопець дратував мене настільки, що кожна зустріч перетворювалася на маленьке поле бою.

Ми ворогували з першого курсу. І якщо раніше це були невинні витівки – то загублені костюми, то зіпсовані репетиції, то дрібні провокації, – то тепер все виходило на зовсім інший рівень. Я досі пам’ятаю, як на першому курсі ми підклали у реквізит акторів маленьку колонку, яка під час їхнього виступу увімкнула гучний реп-біт. Вони виглядали так, ніби світ обвалився їм на голову.

Або ж випадок, коли актори замкнули нас у класі під час репетиції, і ми змушені були грати крізь відчинене вікно, збираючи натовп студентів під будівлею. Тоді ми навіть отримали більше овацій, ніж вони.

Цього року йшлося не про жарти. Переможець мав отримати значний приз, який відкриє двері у майбутнє. І цього разу головну роль відігравав не зовнішній вигляд, а справжній талант. І так, тепер це вже не просто протистояння двох факультетів. Це була справжня війна. А на війні, як відомо, всі засоби хороші.