-3-

Мілан уночі був зовсім іншим. Тихий, спокійний, без натовпу туристів, без шуму сирен, гуркоту машин та галасу мешканців. Але так було не скрізь, бо в самісінькому центрі, неподалік Дуомо, кипіло життя. Там воно не зупинялося ніколи Маленькі затишні кафе, ресторани, піцерії — всі вони були відкриті в приймали гостей. 

Там, за одним із столиків, серед новорічної мішури, котру не встигли зняти, сидів Антоніо. І чекав на Галюню. 

— Дякую, що прийшла, — сказав спокійно, щойно побачив її образ перед собою. 

Галинка кивнула, налаштована серйозно. 

— Давай одразу до справи.

Він усміхнувся, ледь помітно і скуйовдив чорнявого чуба. 

— Як скажеш, — погодився та показав рукою на стілець навпроти. Галюня всілася і взяла до рук меню, аби й собі щось замовити. Для еспресо було занадто пізно, для капучино зарано і вона вирішила взяти чай. Ароматний фруктовий чай з додатком лимону та меду. 

Поки чекали на замовлення, Галюня почала розповідати про свій план. І цього разу Антоніо справді слухав: він не перебивав, не пропонував, як “краще”, не сміявся з її пропозиції і не закочував очі. 

Галинка говорила про атмосферу, про дрібниці, про те, що для її мами важливі не масштаби, а відчуття. Антоніо лише іноді уточнював.

— Добре, — сказав він нарешті. — Тоді два ресторани. Один — резервний.

— Саме так, — здивовано відповіла вона.

— І без оркестрів. Але жива музика. 

Галинка підняла на нього погляд.

— Ти… погоджуєшся?

— Я ж сказав, — знизав плечима він. — Це не про мене. Це про них.

Вони відкрили ноутбук, почали переглядати варіанти подарунків.

— Я думаю про подорож, — сказала вона. — Щось романтичне. Мальдіви, наприклад.

— Нудно, — автоматично вирвалося в нього.

Вона зиркнула на зведеного брата. 

— Але, — швидко додав Антоніо, — романтично. Я зрозумів.

— А ти що пропонуєш? — склала руки вона. 

— Африка. Сафарі. Нові враження.

— Мамо на сафарі? — Галинка ледь не розсміялася. — Вона злякається першого ж скорпіона.

— Зате буде що згадати.

Вони подивилися одне на одного, мить мовчали а потім майже одночасно сказали:

— Купимо обидва варіанти. 

— Нехай виберуть самі, — сказала Галинка. — Це ж їхнє свято. 

— Компроміс, — кивнув Антоніо, підморгнувши та поклавши свою долоню на її руку, — Запам’ятай цей момент, Галинко. 

Дивне тепло імпульсом розтеклася по її тілу і вона інстинктивно захотіла закритися у свою мушлю, сховатися від пильного погляду темних, як ніч очей. Колись  він вже дивився на неї так, і нічим добрим це не закінчилося. 

Галина відвела погляд першою і взявши в руки телефон, подивилася на циферки на електронну годиннику. Було вже доволі пізно, як для посиденьок з нестерпним зведеним братом. 

— Мені пора, — мовила і різко встала, мало не перевернувши чашку, де ще було кілька ковтків остиглого чаю. 

Антоніо кивнув, але не підвівся одразу.

— Хочеш проїхатись містом? — замість прощання запитав. Його погляд блукав її обличчям, окреслив лінію вилиць, губ, тонку шию. 

Галюня насупилася і знову відчула себе тією дівчинкою, котра несподівано опинилася у здоровенному ошатному будинку заморського короля.  І тоді  їй здавалося, що саме тут вона стане щасливою, майже принцесою. Якби не один нахабний, зухвалий син короля. Осел! 

— Навіщо?

— Просто так, — відповів він, знизавши плечима. — Розважитись, згадати минуле. 

— Згадати що? — різкувато промовила вона. 

— Ті роки. Коли ти жила з нами. Коли Мілан був для тебе новим домом. Хіба ти не сумуєш за цим?

Галинка видихнула. Чи сумує вона? Точно ні!

— У мене не найкращі спогади, — відповіла, хоча варто було б зазначити, що то не спогади, а кошмари і в більшості випадків завдяки йому. Пихатому Антоніо!

— Я знаю, — сказав він винувато.— І саме тому, було б чудово побавити все знову і отримати позитивний досвід. 

Вона мовчала кілька секунд. Потім знизала плечима втомлено. Одна поїздка нічого не змінить, як і ця вечеря нічого не означає. Хоч серце нестримно застукотіло поряд з цим нахабною. Знову. 

— Добре, але недовго. 

Вони їхали нічними вулицями. Повз школу, повз старі кав’ярні, повз дім, повз парк, де все починалося. Галюня дивилася на знайомі місця і відчувала, як серце стискається в грудях, а щоки покриваються багрянцем від деяких спогадів. Одні їй і досі було важко згадувати, інші ж — хотілося навіки забути. А деякі, в яких головним героєм був зведений брат, змушували відчувати те, що воліла б не відчувати. Та хіба серцю накажеш? 

— Все, що я пам’ятаю з того часу, — сказала вона раптом, майже спокійним тоном, — це як ти сміявся з мене, називаючи куркою.