-2-

Антоніо:

Я знайшов три готелі поблизу центру. Один із видом на Дуомо.

Галинка:

Я не планувала жити в готелі.

Антоніо:

Я планував, аби було комфортно

Галинка:

Комфорт — це не переплачувати за вид з вікна. Гостьова мене влаштує.

Антоніо:

Ти ще навіть не приїхала, а вже все вирішила.

Галинка:

Хтось же має думати головою.

Антоніо:

Добре. Тоді поговоримо про ресторан. Той великий, в центрі, зі скляними стінами. 

Галинка:

Ні. Ідея не підходить.

Антоніо:

Ти неймовірно вперта.

Галинка:

Дякую. Прийму це за комплімент.

Галинка відклала телефон і видихнула. Вона ще навіть не встигла взяти відпустку, а Антоніо вже жив так, ніби свято завтра і все залежить від тільки нього. І її це дратувало.

Наступні два дні промайнули швидко. Розмова з босом виявилася простішою, ніж вона очікувала, квиток до Мілана — дорожчим, ніж хотілося, а валіза — занадто маленькою для всього, що вона хотіла взяти з собою. Тому довелося йти на компроміс. 

В літаку Галинка ще раз пробіглася думками по плану, який вже встигла скласти ввечері перед вильотом, аби все пройшло чітко, без зайвих труднощів та небажаних імпровізацій. Але найголовнішим було — не дозволити Антоніо зруйнувати все своїми “геніальними ідеями”.

В аеропорту Мальпенса вона виглядала Марко — старшого сина Джузеппе. Високого, спокійного, завжди трохи відстороненого, але доброго та щирого. Він для неї завжди був, як старший брат. Не те, що Антоніо. 

Але замість Марко до неї наблизився саме той, кого вона б хотіла побачити останнім. 

— Ти серйозно? — видихнула вона замість привітання.

— Привіт тобі теж, — усміхнувся він. — Марко затримався. Я вирішив, що небо не впаде, якщо приїду я.

— Небо — ні, але моє терпіння — навряд чи витримає аж так довго з тобою поруч. 

Вона сіла в авто, грюкнувши дверцятами трохи сильніше, ніж потрібно. Антоніо на це лише хмикнув і сів за кермо. 

— Я думала про концепцію, — почала вона одразу, щойно вони виїхали з парковки. — Нам не потрібен пафос. Це має бути затишно і щиро.

— Я не пропонував пафос, — відрізав він, навіть трохи обурено. — Я пропонував стиль.

— Стиль не означає, що буде романтично і сподобається батькам. В першу чергу, це їхнє свято. 

— А вічний контроль не дорівнює знаку якості. 

Вони зиркнули одне на одного майже одночасно.

— Ти відкидаєш усі мої ідеї, — продовжив він. — Навіть не намагаючись почути.

— Бо я вже знаю, чим це закінчиться, — відповіла Галинка. — Зайвими витратами, хаосом та хвилюванням. 

— Ти завжди маєш рацію, так?

— А ти сумніваєшся?

Антоніо стиснув кермо так міцно, що шкіра на руках побіліла, а на шиї запульсувала жилка. Галинка його дратувала і водночас, було в ній щось таке магнетичне звабливе, що змушувало продовжувати провокувати її. Марко назвав би це особливим видом мазохізму. 

До будинку Джузеппе вони їхали мовчки. Обоє були злі, втомлені, і надто напружені та схвильовані для будь-яких пояснень. І тим паче вибачень. Та й вирішити, хто мав би вибачитися першим було б неможливо, і спровокувало б чергову сварку. 

Щойно вони опинилися в будинку, Галинка піднялася до своєї кімнати, навіть не озираючись на брата. Лише привіталася з батьками, поцілувала мама, подарувала вітчиму подарунок і зіславшись на важкий переліт, пішла відпочивати. 

Мама Наталя тихо зітхнула й подивилася на чоловіка з бентегою. 

— Мабуть, це була погана ідея — довірити їм робити усе разом.

Джузеппе усміхнувся спокійно й упевнено.

— Не хвилюйся, кохана. У мене є запасний варіант, якщо вони не впораються. Але, дамо їм шанс. 

Щойно вона вляглася у ліжку, телефон завібрував. 

Антоніо:

Давай зустрінемось сьогодні ввечері.

Вона насупилась, бо такої пропозиції не очікувала. І разом з тим, шукала в цьому підтекст. 

Антоніо:

Не для сварки, а заради батьків. Складемо план, аби все вдалося. 

Вона довго дивилася на екран, обдумуючи його слова. 

Це погана ідея, — сказала вона собі. Але таки надіслала відповідь:

Галинка:

Добре. Можемо спробувати.