15. "Я обов'язково заспіваю тобі.."

Кір "Я обов'язково заспіваю тобі..."

Коли ми зʼїли піцу і випили трохи вина, то вже був час і розходитись. Більшості з нас завтра треба було до універу, тож бажано було виспатись.  Тому ми вже викликали таксі. Вирішили поїхати на двох машинах — я, Міла і Оля на одній, а хлопці — на іншій, по районах проживання. Виявилось, що Оля жила буквально через будинок від нашого. 

—...Кіре, так класно, що ти живеш поруч, — сказала вона, коли ми вже майже підʼїхали. Я сидів на передньому сидінні, а дівчата — на задньому. 

— Ага, — я усміхнувся.

— Можемо тепер разом їздити з репетицій. Було б непогано... А то ми часто пізно закінчуємо, а райончик в нас ненайкращий, — продовжила Оля. 

— Та ну, не так вже пізно ми й закічнуємо, — не погодився я. — Зазвичай вдома до девʼятої вечора. 

— Ну в будь-якому випадку, мені було б приємно їздити з тобою, — усміхнулась вона, коли таксі зупинилось. — Добре, я піду, до післязавтра! — сказала Оля і випурхнула з машини.

— До зустрічі, — сказав я, усміхнувшись. 

А потім ми поїхали додому. Вже за пару хвилин таксист припаркувався біля нашого підʼїзду. Я вийшов з машини і хотів відчинити дверцята перед Мілою, але вона виявилась спритніша і вийшла раніше, ніж я встиг щось зробити. 

Я швидко розплатився і побіг за нею...

***

— Міло, щось трапилось? — я взяв її за руку, буквально перехопивши в проході до її кімнати. 

— Ні, — вона відвела погляд.

— Не обманюй мене, — я притягнув її до себе і тепер однією рукою тримав за талію, а іншою — за руку.

— Та Оля... Ви з нею, схоже, близькі, — вона відвела погляд. 

— Зовсім ні, — я торкнувся кінчиками пальців її підборіддя. — Не ближчі, ніж з іншими членами групи.

— Але ти їй, певно, подобаєшся, — скзаала Міла.

— Їй просто сподобався мій голос, — я знизав плечима. — Нічого особливого.

— А мені ти так і не заспівав, — вона опустила голову. 

— Я обовʼязково заспіваю тобі, — я усміхнувся і чмокнув її в носик. — Колись. 

— А їй заспівав вже...

— Ну, просто ту пісню написав я. Я не співав спеціально для неї. Скоріше, я співав для нашого соліста, Тимура, — задумливо сказав я.

— Це як? — не зрозуміла вона.

— Ну, щоб він краще зрозумів, як там співати. 

— Оля сказала, що ти круто співаєш... Мені трохи образливо, що вона чула це, а я — ні, — тихо додала Міла. 

Я усміхнувся і зазирнув їй в очі:

— Повір, там нічого особливого. 

Насправді, Міла була з тих небагатьох людей, які б, певно, одразу зрозуміли за співом, що я і Лука — це одна людина. Я не міг так ризикувати. Я зізнаюсь їй вже на шоу, коли наша група переможе навіть без мого співу. 

— Інколи мені здається, що ти хочеш щось приховати від мене, — Міла опустила очі. 

— Я ніколи не зроблю тобі боляче, — я торкнувся долонею її щоки і зазирнув в очі. — Я кохаю тебе. 

Міла злегка почервоніла, але нарешті усміхнулась. 

— Я теж кохаю тебе... 

— Іди сюди, — я притягнув її ще ближче до себе, а потім подався вперед і торкнувся губами її губ. 

Ніжно, але глибоко... Тілом одразу пробігла зграя мурах. Відчувати її так близько було до тремтіння приємно. Руками я погладжував її по талії... В цю мить мої думки почали рухатись в цікавому напрямку... 

Дихання збилось... Я відірвався від її губ і на секунду зазирнув їй в очі, ніби питаючи дозволу. З розчервонілими губами і щічками, вона дивилась на мене, не відводячи погляду. А потім я заплющив очі і подався вперед, цілуючи її... 

Я навіть не думав, що можна так сильно шаленіти від дівчини. Вона стала моїми крилами, ще коли ми були незнайомі, а тепер... Тепер вона була моїм повітрям, без якого я, певно, задихнусь і просто помру... 

Міла.  Те саме інтерв'ю

Якось так швидко збігли ці два тижні… Навчання, поїздки до батьків, спілкування з Кіром та його друзями… Олег, здається, образився, бо він не телефонував і не писав мені, а я теж не виходила на зв’язок. Не те, що я була аж такою невдячною, просто ті його слова про те, що я йому небайдужа, викликали в мене почуття вини. Адже я нічим не могла йому відповісти. Всі мої думки були про Кіра, здається, навіть Лука відійшов на другий план.

Хоча ні, не те, що Лука перестав бути моїм ідеалом у музиці, просто я все рідше про нього згадувала. Кажуть, наша пам’ять не може тримати в собі надто багато інформації, і якщо ти чогось не бачиш і не чуєш тривалий час, то починаєш про це забувати. І одного дня я зрозуміла, що вже погано пам’ятаю зовнішність Луки, тобто я знала, звичайно, його колір волосся, очей, як він одягався й тому подібне. А от риси його обличчя, усмішка, погляд ніби стали розпливчастими. Мені навіть довелося взяти його фото і ретельно роздивитися, щоб відновити в пам’яті образ свого кумира.

Але голос його я б не змогла забути, і не через те, що майже щодня слухала його пісні. Просто навіть якби я почула його лише раз у житті,то все одно він би назавжди мені запам’ятався. Іноді я думала, що може, й на краще, що він зник, бо якби я бачила його й зараз, навіть на екрані, не в реальному житті, то на жодного іншого хлопця не могла б звернути уваги. Просто для мене існував би Лука і окремо всі інші.