9. Два запрошення

Кір. Два запрошення. 

Обіймаючи і цілуючи її, я розумів, що попав. Так, більше не вийде обманювати себе, що Міла важлива мені тільки за те, що надихнула мене піти власним шляхом. Все було набагато глибше... 

Серце билось як скажене через те, що я цілував її. Зараз я як ніколи розумів, що Міла особлива, дуже особлива для мене. Певно, я закохався? І тому страшенно ревнував і хотів показати цьому Олегові, що вона — моя...

Я мимохіть глянув на Олега. Той, схоже, був здивований. Якусь мить він дивився на нас, а потім розвернувся і нарешті пішов геть.

— Кіре, — почув я і перевів погляд на Мілу, зрозумівши, що я все ще не випустив її зі своїх обіймів. 

— Ви ж не зустрічаєтесь? — запитав я, зазирнувши їй в очі.

Певно, звучав трохи схвильовано. Міла лише відкрила рота, а я продовжив:

— Ти ж памʼятаєш, ми домовлялись... Якщо ти захочеш з кимось зустрічатись, нашій домовленості прийде кінець, — додав я.

Нервував. Певно, вона помітила мої ревнощі. Але я не хотів її відлякати. Що як вона не захоче жити зі мною, якщо в нас почнуться стосунки? Певно, ще трохи рано, я маю більше зблизитись з нею... 

— Точно, домовленість, — Міла відвела погляд і злегка відсторонилась. 

— Не голодна? — запитав я.

— Ну, може трохи, але вже, певно, вдома поїм, все ж стипендія не гумова, — Міла усміхнулась. 

— Давай повечеряємо десь, — запропонував я. — Любиш суші? 

Міла ще не встигла відповісти, як телефон в моїй кишені задзвенів.

Я швидко поліз рукою до кишені і вимкнув звук на мобільному навпомацки.

— Кіре, а раптом це щось важливе? — запитала Міла. — Хоча б подивись...

— Ну добре... А ти поки подумай, куди підемо вечеряти, — сказав я, дістаючи телефон.

Побачив, що дзвонить Віка, і усміхнувся, одразу приймаючи виклик і відповідаючи:

— Привіт, крихітко, як ти? — запитав я сестру.

— Кірю, ти зовсім додому не приходиш... Я сумую за тобою!

— Ну... Пробач, маленька, я постараюсь знайти час і зустрітись з тобою якомога швидше, — запевнив я малу. — Ти так і не відповіла. Як твої справи? Ти продовжуєш вправлятись в музиці? 

— Так! — весело сказала Віка. — Правда, мама періодично бурчить. Кірю, вона сумує за тобою... Я теж. 

—  Я теж скучив, — відповів я. — Можливо, нам треба б зустрітись. Коли там в твоєму щільному графіку є місце для мене? 

— Невже тепер у мене графік щільніший, ніж у тебе? — Віка на тому кінці засміялась. — Подумати тільки!

— Ага, — я кивнув. 

А потім подивився на Мілу. Все ж, певно, було не дуже ввічливо отак говорити по телефону при ній, але я дуже скучив за Вікою.

Раптом зрозумів, що Міла стоїть, відвівши погляд. А ще вона виглядала якоюсь засмученою... Невже це через цей дзвінок?...

— Сестричко, мені вже йти треба, на мене чекають... Давай я зайду за тобою  на днях, і ми погуляємо? — запропонував я.

— Правда-правда? — запитала вона. — А хто чекає?

— Одна дуже гарна дівчина, вона, до речі, теж співає. — я усміхнувся, подивившись на Мілу, яка, схоже, одразу злегка повеселішала. — Якщо вона матиме час, то ми можемо прийти до тебе разом. Хочеш? 

— Так, хочу! — заявила Віка. — Дуже хочу, якщо вона співає!

— Тоді бувай, до зустрічі!

— До зустрічі! — відповіла мала, після чого я відбив виклик.

— Сестра моя, молодша, — уточнив я.

А потім раптом згадав, що фотки Віки були в інстаграмі Мейджорів. Правда, без підпису імені, і вона там була молодша... Все ж в її віці діти швидко зростають і міняються зовнішньо. 

— Зрозуміло...

— Хоче зустрітись, — продовжив я. — Вона сказала, що хоче, щоб ми прийшли з тобою. Якщо,  авжеж, в тебе є бажання... 

— Авжеж, є... — запитала Міла. — Чула, що вона теж музикою займається?

— Так, — я кивнув. — Співає і грає на фортепіано. Але в основному співає. Тож їй буде цікаво поспілкуватись з тобою. 

— Але я точно не заважатиму?... — Міла зазирнула мені в очі. — Може, вона насправді хотіла зустрітись з тобою наодинці...

— Люблю дітей за те, що ті майже завжди кажуть, що думають, — я усміхнувся. — Тож якщо Віка сказала, що вона хоче зустрітись, то це правда. 

— Ну тоді добре, — Міла усміхнулась. 

— Чудово, — я взяв її під руку. — А зараз поведу тебе повечеряти. Знаю одне дуже приємне місце, тобі має сподобатись... 

Міла. Невже він ревнує? 

Коли нам принесли наші суші, я відчула, що неабияк зголодніла. Не встигла нормально пообідати, а те тістечко з чаєм в кав’ярні лише ненадовго перебило апетит, а зараз живіт зрадницьким бурчанням нагадав про те, що мені давно пора з’їсти щось більш суттєве…

 — То твоя зустріч була результативною? — спитав Кір, дивлячись, як я їм.