7. "Ти маєш повірити..."

Кір "Ти маєш повірити..."

Дійсно, певно, я надто нервую. Хоча... Що як вона побачить Натку, і вони впізнають одна одну? 

— А ти будеш тільки з ним? — я усміхнувся, намагався виглядати якомога більш невимушено. 

— О, точно, я забула! — Міла раптом сплеснула в долоні. — Той плакат! Насправді тобі подобаються «Мейджорс»! 

— Я.. Е... Ну може, — я взяв вино і відпив одразу ковтків пʼять, все ж, я трохи нервував через цю ситуацію, хоч і намагався тримати себе в руках. — Але то таке... Добре, що ти зустрінешся з зіркою і все таке, добре для твоєї спеціальності.

— Ага, — вона кивнула. 

— Давай випʼємо за те, щоб ти досягла своєї мрії, — я підняв келих і цокнув ним об келих у руці Міли. 

— Дякую, — Міла злегка почервоніла і усміхнулась.

Я знов зробив пару ковтків, але при цьому не зводив з неї погляду. Міла теж пригубила вино. Я все думав про те, що навіть якщо я сам більше не зможу співати, то Міла... Вона зможе. Я маю підштовхнути її. 

— Знаєш, може, тобі теж варто піти до якоїсь групи? — врешті-решт запитав я її.

Вона на секунду завмерла. Дивилась на мене дуже уважно, я побачив у її погляді той самий вогник, який був тоді, на концерті, і це обнадіювало, але...

— Ні, — вона похитала головою. — Я більше не хочу співати. 

— Не можна так зі своїм талантом, — серйозно сказав я. — Якщо тобі дано співати, якщо ти любиш це, хіба ти не маєш цим займатись? 

— Батьки правильно казали, — тихо сказала Міла. — Краще мати нормальну професію, тоді можна мати стабільний заробіток і жити спокійно. Людина без звʼязків, без імені і грошей практично не має шансів у шоу бізнесі. 

— А я так не вважаю, — вперто сказав я. — Якщо я стану відомим з цією групою, ти теж маєш повірити в те, що все можливо. І що ти теж зможеш. 

Не знаю, чому мені було так важливо повернути їй бажання співати. Було це через те, що вона була така ж зламана, як і я? Чи може вся справа в тому, що я хотів віддати їй борг і підтримати так, як вона колись підтримала мене? А може причина була глибше? Як би там не було, я не міг все лишити так, як зараз. 

— Якщо навіть Лука пішов з музики... Якщо навіть такий як він, — Міла відвела погляд. 

— Може і не пішов він нікуди, — сказав я злегка роздратовано. 

Подумати тільки, я сам в якомусь сенсі підрізав їй крила. І пісня моя не спрацювала, і я зник, через що вона засмутилась... 

— Лука б не став обманювати... Але я дійсно не думаю, що він поїхав до Тибету чи кудись, — заперечила Міла. — В будь-якому випадку, якщо навіть у такого, як він, було стільки проблем, то мені і потикатись туди не варто. Світ шоубізу надто жорстокий, а я... Я не створена для битв і змагань, конкурс дав мені це зрозуміти. Навіть в групу вписатись не змогла.

— В групу? — здивувався я. — Ти мала бути в групі? 

— Ага, — вона кивнула. — Тоді в конкурсі... Чесно кажучи, я обманула тебе, — вона опустила очі. — Спочатку це мав бути дует. Хлопець, мій знайомий, також пройшов до того туру. І запропонував мені співати разом, — вона усміхнулась, згадуючи це. — В нас все так добре виходило... А потім... Потім зʼявилась ще одна дівчина. І він запросив її до нас. 

— Тобто, з дуету ви перетворились на тріо? — перепитав я. — Але як ти не вписалась, якщо від початку співала з тим хлопцем? 

— Ну, якось так, — Міла відвела погляд. — Я тоді так розгубилась... Довелось співати пісню, яку я практично не готувала. Пісню Луки. 

— І тому ти вилетіла... — підвів підсумок я.

— Не знаю, — вона знизала плечима. — Можливо, все просто сталось так, як мало статись, і я просто не створена для сцени. 

— Дурня це все, — я знов зазирнув їй в очі.

Мені хотілось спонукати її знов зайнятись музикою. Не знаю чому, але зараз це буквально стало моєю ідеєю фікс. 

— Що ти маєш на увазі?...

— Не думаю, що є хтось, створений чи не створений для сцени, — я продовжував дивитись на неї. — Насправді все залежить від того, наскільки наполегливо людина працює. Ну і авжеж від удачі, тут вже нічого не поробиш. Але якщо на удачу ми вплинути не можемо, то зі стараннями все інакше...

— Знаєш, у тебе все так просто, — вона усміхнулась. — А хоча, забудь... Я, певно, піду до себе, — на цих словах вона встала з-за столу, взяла свій келих і понесла його до посудомийки, потім поставила його всередину, і швидко пішла до виходу.

Я одразу ж підвівся з-за столу і перехопив її вже в дверях. Взяв за запʼясток і зупинив:

— Міло, що сталось? Я не хотів зачепити тебе, чесно, — додав я дещо розгублено. 

— Кіре, відпусти, — вона говорила тихо і не дивилась на мене.

— Будь ласка, пробач, якщо образив. Я просто не хочу, щоб ти здавалась щодо співу, — все ж додав я,  продовжуючи дивитись їй в очі. 

Міла. Несподіване рішення

 — Ти мене не образив, — сказала я. — Може, з часом я і захочу знову співати на сцені. Але поки що для мене це дуже некомфортно. Я не знаю, чому… Мабуть, той конкурс так вплинув. Мені не слід було брати в ньому участь…