6. Результати й обіцянка

Кір. Результати й обіцянка. 

— Це... Ти що, профі? — вражено сказав Артем. — Чому одразу не сказав? В якій групі ти грав до цього? 

— Більше того, ця пісня... Вона здалась мені знайомою, але ніяк не можу згадати, де ж я її чув, — це вже додав Тимур. 

— Це пісня «Мейджорів», — сказала якась дівчина, яку я помітив тільки зараз. 

— Олю, тільки не кажи, що фанатієш за тими солодкими хлопчиками, — Артем засміявся. — То ж навіть не музика, таке...

— Та пісня була особливою! — не здавалась вона. — До речі, ти — Кір, правильно?  — вона подивилась на мене. — Ти дуже гарно граєш!

— Дякую, — я потер рукою потилицю.

Було незвично чути подібне, тим паче, щодо гри на непрофільному інструменті. Але в той самий час було приємно. Я вже й забув, як це, коли твою музику слухають інші люди, забув який це кайф — виступати з піснями, які обираєш сам. Пощастило, що мені вдалось це згадати. Ці хлопці, які так серйозно налаштовані на конкурс, допомогли мені згадати. 

— Думаю, ми вирішили все одностайно, — підсумував Артем, усміхнувшись. — То що, Кіре, ти хочеш грати з нами? 

— Так, — я усміхнувся у віповідь. — Буду радий, якщо я підходжу. 

— Підходиш, — сказав Тимур. — Але ми займаємось серйозно, маємо багато репетицій, бо хочемо піти на конкурс.

— На конкурс? — здивувався я.

— Так, — підтвердив Артем. — На другий сезон «Нової зірки». 

— Ого... — я усміхнувся. 

Не очікував почути про це шоу. Подумати тільки, з нього по суті все почалось, можливо, це знак? 

— Якщо для тебе це занадто, якщо ти не готовий до частих репетицій, краще відмовся зараз і ми пошукаємо когось ще. Професійна музика — не така легка штука, треба багато часу, — серйозно продовжив Тимур. 

— Знаю, — я кивнув. 

— Судячи з його навичок, він дійсно практично профі, — сказав Артем. — Де ти грав до цього? Був у групі? 

— Ну, можна і так сказати, але в основному я займався сам, — відповів я. 

— Якщо був у групі, чому пішов? — поцікавилась Оля. 

— Олю, це нетактовне питання, — Артем смикнув її за рукав. 

— Нічого, все нормально, — відповів я. — Проблема була в тому, що ми по-різному бачили наш розвиток. Справа була в репертуарі. Вони надто сильно думали про публіку і потихеньку стали втрачати свій особистий стиль.

— Ого,— тільки й сказала Оля. — А ти був тільки клавішником? У тебе приємний голос... 

— Олю, ти надто багато його розпитуєш, — тепер її смикнув Тимур. 

— Дійсно, все, що захоче, Кір розповість сам, — додав Артем. — Кіре, пробач, Оля в нас трохи нетактовна. 

— Все нормально, — я усміхнувся. — Олю, можеш розпитувати, якщо тобі цікаво. Все ж я хочу подружитись з усіма вами, сподіваюсь, ми поладнаємо...

***

Сьогодні одразу додому я не поїхав, вирішив зайти в кафе і, так би мовити, відсвяткувати. Насправді, я хотів додому, але Міли там ще не було, вона мала бути на парах. А їхати туди, коли її не було, не хотілось.

Подумати тільки, я так просто повернувся в музику. Навіть не думав, що все може так скластись. Якби не Міла, я б точно не пішов на це прослуховування, я б не зміг це зробити... Але при ній я не міг вчинити інакше, я хотів показати їй, що за мрію треба боротись, і мимоволі вийшло, що я сам став ближчим до своєї власної мрії.

Може, вона мій талісман? 

Я усміхнувся подібним думкам.

Коли я пообідав у кафешці, то вирішив пройтись додому пішки, щоб «вбити» час. Дорога додому мала зайняти майже дві години. До того часу Міла могла якраз повернутись... Одна думка про це змушувала усміхатись. Я хотів побачити її, хотів розповісти про групу. 

Коли я дістався до кваритри то побачив, що Міла стоїть під дверима, і дивиться на телефон.

— Міло, привіт, ти вже тут? — здивувався я. — Давно? Чому не подзвонила? 

— Привіт, не переживай, я тільки-тільки прийшла, — вона усміхнулась. — Як твоє прослуховування? — запитала вона.

— Мене взяли, — я усміхнувся, вставляючи ключ в замкову щілину і повертаючи його. 

— Ого, треба це відсвяткувати! — весело сказала Міла, коли ми вже заходили до квартири. — Давай я сходжу за тортиком чи чимось подібним? 

— Та ну, це не прямо якесь досягнення, — мені стало злегка незручно. 

— Не вигадуй, це досягнення, — не погодилась Міла, скидаючи куртку. 

— О, точно, — я згадав її обіцянку і усміхнувся. — Ти обіцяла, що якщо я пройду, ти заспіваєш.

— Що?... — вона почервоніла. 

— Так-так, обіцяла, — я усміхався.

— Але...

— Я можу підіграти, — продовжив я. — Ходімо до музичної кімнати. 

— Мені незручно, Кіре, — пробубніла вона. — Може, пізніше? Давай я краще щось приготую, певно, ти голодний... — затараторила вона.