4. Спонтанна рішучість

Кір. Спонтанна рішучість. 

Я думав, що вона вийде до вітальні перед сном і весь час ходив туди-сюди, так і не зробивши нічого путнього. Хоча, що я міг зробити? Треба було вирішити, як бути далі, куди рухатись. Але мені чомусь було стрьомно. Спочатку я маю знайти групу, в якій шукають гітариста або клавішника. Клавішник авжеж з мене не якогось екстра-класу, але мені буде корисно змінити амплуа. Хоча все одно на гітарі якось звичніше...

Поява Міли змусила мене пожвавитись у пошуках. Якщо раніше я шукав групу не особливо охоче, то тепер засів у різних музичних телеграм-каналах з наміром точно знайти хоч щось. 

Час летів швидко, і я все ж зміг знайти один цікавий варіант. Шукали гітариста, але з можливістю бути бек вокалістом. Я не хотів співати... Але ж бек вокал — це всього-лише бек вокал, можливо, я впораюсь? Це будуть не пісні «Мейджорів». 

Щойно я так подумав, двері з кімнати Міли відчинились. Я одразу ж подивився на неї, а вона — на мене. Коли наші погляди зустрілись, вона усміхнулась, але відвела погляд. 

— Ну що ти там, трохи розклалась? — запитав я, посуваючись на дивані. — Сідай, може, Увімкни телевізор, якщо хочеш...

— Добре, — вона кивнула і підійшла ближче, потім сіла поруч.

Я взяв зі столика пульт і дав їй, а сам знов зазирнув у телефон, в те саме оголошення. Сходити туди і просто подивитись? Це ж ні до чого мене не зобовʼяже... 

— Шукаєш групу? — здивувалась Міла.

Я подивився на неї і вона одразу злегка знітилась. 

— Пробач, не треба було дивитись в твій телефон, — вона почервоніла і відвела погляд. — Та нічого, — я усміхнувся. — Не те щоб прямо шукаю... Але так, думав над тим, щоб можливо кудись вступити. А ти? 

— Що я? — не зрозуміла вона. 

— Ну ти розпитувала мене про обладнання і тому подібне, — я знизав плечима. — Очевидно, що ти теж займаєшся музикою, хіба ні? 

— Ні, — вона злегка насупилась. 

Я не очікував такої категоричної відповіді і тепер навіть не знав, що сказати. Все тому, що тоді вона програла конкурс? 

Треба б якось її підбадьорити...

— Знаєш, у всіх бувають злети і падіння, Міло, — задумливо сказав я. — І тільки від нас залежить, чи зможемо ми після чергового падіння знов злетіти. 

— Інколи потяг вже просто пішов, хіба ні? — вона зазирнула мені в очі. 

— Ні, — я похитав головою. — Я так не думаю. Навіть якщо потяг пішов, можна сісти на інший, хіба ні? 

— Ти такий оптиміст, — вона сумно усміхнулась. — Але знаєш, не всі так можуть, Кіре. 

— Ну, не такий вже я оптиміст, — я теж усміхнувся, а потім показав їй мобільний, той канал пошуку. — Знаєш, я ж вже давно шукаю групу. І було багато цікавих варіантів, але я відмітав кожен із них. Придумував собі якусь причину і все. Теж казав собі, що потяг пішов, і що вже ніколи не буде так, як тоді, коли я починав.

— Але ж ти так і не знайшов її... Групу, — додала вона.

— Так і є, — я кивнув. — Трохи страшно починати все заново, з іншими людьми. 

— Розумію, — Міла кивнула. — Я так в універ йшла... Але нічого, все нормалізувалось.

— І що? Ти щаслива там? 

— Ну, — вона відвела погляд. — Там цілком... нормально.

— На якому ти факультеті? — запитав її я. 

— Журналістика, — Міла усміхнулась. — Можливо, колись візьму інтервʼю у свого улюбленого музиканта. Це вже не так мало...

— Можливо, — я зітхнув. — Але я не люблю напівміри. Не хочу здаватись. 

— Це круто... А я, певно, не настільки сильна. 

Вона все ніяк не піддавалась, а я хотів її перевпевнити. Ну що ж, можливо, час показати їй на власному прикладі, що рухатись далі навіть після серйозного програшу — це правильно. Тому прямо зараз я візьму і зателефонуюв цю групу.

Вирішивши так, я взяв і натиснув на номер, який був в оголошенні, і одразу приклав телефон до вуха.

— Привіт, Влад слухає, — почув я.

— Привіт, мене звуть Кір, я бачив оголошення в телеграмі. Ще шукаєте гітариста? — запитав я і подивився на Мілу, яка аж рота відкрила від здивування. 

— Ми вже набрали достатньо кандидатів, але в принципі, ти встигаєш в останній вагон, прослуховування вже завтра о десятій, — сказав він. 

— Добре,  — відповів я. — Дякую за можливість.

— Окей, тоді чекаємо на тебе завтра, точну адресу кину в телеграм, — сказав він. — До зустрічі.

— До зустрічі, — відповів я і відбив виклик.

— Ти серйозно зробив це? — здивувалась Міла.

— Схоже на те, — я кивнув.

Чесно кажучи, я і сам не вірив, що зробив це так просто. 

— Я не вірю, що ти зробив це так просто! — в шоці сказала вона, мало не підстрибуючи з дивану. 

— Я також не вірю, — чесно відповів я, і подивився їй в очі. — Ну що, якщо я пройду це чи якесь інше прослуховування і мене візьмуть, ти заспіваєш мені?...