3. Це буде наш секрет...

Кір. Це буде наш секрет... 

Ці двоє дивились на мене з таким шокованим виразом обличчя, що це навіть було кумедно. У подружки, схоже, питань не було. Або вона була просто надто шокована і не могла їх сформулювати. 

— Годі тобі, Міло, — я приобійняв Мілу за талію. — Вона ж твоя подружка, тож можеш не приховувати. 

— Я... Я нічого не...

— Ну так, ми зустрічаємось, але ми вже дорослі люди. І авжеж, для зручності в... Хм, в побуті, — я зробив багатозначну паузу, — нам логічно зʼїхатись, ми ж це обговорювали і ти ніби була за, — продовжив я, усміхаючись. 

— Кіре...! — загрозливо пробубоніла вона, червоніючи.

— Ну не гнівайся, — я подався вперед і хотів чмокнути її в носа, але її погляд... Вона ніби намагалась пропалити в мені дірку, тож я все ж зупинився, так і не поцілувавши її. 

— Ви такі милі! — практично  заволалаїї подружка. — Заздрю білою заздрістю! До речі, я Ліза... 

— Певно, нам треба йти, — я усміхнувся цій навіженій. — Я думав, ми ще встигнемо подивитись кіно...

— О, побачення під романтичний фільм, — мрійливо пролепетала Ліза. — Колись і я виросту і поселюсь із хлопцем! Щаслива ти, одразу після школи відхопила собі такого хлопця... 

Слово «школа» подіяло трохи витверезуюче. Точно, Міла ще зовсім дитина, практично школярка... Ну хоча вона на першому курсі, тож вже не школярка...

Вочевидь, певна тінь таки лягла на моє обличчя, бо Міла прудко викрутилась з моїх обіймів, підняла дві сумки і всучила їх мені в руки:

— Сьогодні нам світить тільки не дуже романтичний переїзд! — бадьоро сказала вона. — Хоча, а що такого, з милою і в  курені рай, правильно?...

***

Коли остання сумка була занесена, я зрозумів, що в неї було доволі багато речей і це все тепер стояло в моєму передпокої. Це було дивне відчуття... Я ж ніколи не жив з дівчиною... Я взагалі з однолітками не жив, тільки з батьками, а потім — сам. Точно, треба буде до малої заїхати... Вже давненько мене там не було. І як я не хочу бачити матір, але сестру обділяти увагою теж не можу. Шкода, що вона ще надто мала, щоб самій приїжджати до мене... 

Перед тим, як спуститись за Мілою, я прибрав усе, що могло мене спалити. Тепер вже жодної атрибутики «Мейджорів», і тим паче жодної моєї фотки в старому образі. Правда, тут тих фотографій було не так вже й багато... Єдине, що я залишив, так це фотографію з Вікою. Але я лишив її в спальні, у тумбочці. Туди Міла точно не полізе. Вона ж така вся полохлива і чиста, що зайти до спальні хлопця, певно, буде занадто. 

Поступово ми попереносили речі з коридору до її кімнати і частково до кухні, а коли все було зроблено, я запропонував їй чаю.

— Ти взагалі який пʼєш? Чорний, зелений, червоний? — я відкрив шухляду з чаєм.

Соромно визнавати, але чаї і тому подібне мені прислав батько. Ми з ним ніколи не були близькі і мало спілкувались. Я взагалі вважав його безхребетним слабаком, який в усьому просто покладався на матір, але насправді він завжди був доволі надійним і добрим.  Єдине, він ніколи не сперечався з нею...

— А що, буває червоний? — здивувалась вона, сідаючи за стіл на кухні. 

— Більш того, буває ще білий, жовтий, улун і пуер, — я усміхнувся.

— Ти що, китаєць? — вона усміхнулась.

— Хіба схожий? — я мало не засміявся.

— Та ні, — вона похитала головою. — Ти ж навпаки світловолосий і блакитноокий... Чи які вони в тебе? — вона несподівано зазирнула мені прямо в очі. — Ні, вони не блакитні... 

— Хамелеони, — я знизав плечима. — Віка завжди казала, що все залежить від мого настрою.

— Від настрою? — здивувалась Міла.

— Ага, — я кивнув. — Каже, що вони більш блакитні, коли я щасливий, зеленуваті, коли я задумливий, і сірі, коли я злюсь. 

— Цікаво, — Міла усміхнулась. — Значить, зараз ти щасливий? 

— Ну, мені було доволі нудно тут самому, — практично щиро сказав я. — Тож так, твоя поява змогла трохи розвеселити мене. 

— Але нащо ти влаштував той цирк на  майданчику, — Міла раптом насупилась. — Ліза взагалі-то моя подруга...

— Ну ти сама погодилась прикинутись моєю дівчиною, — я знизав плечима. — Це наша таємниця, наш секрет.

— Але мені треба було обманути твою дівчину, а не свою подругу, — не погодилась вона. — Я взагалі не люблю обманювати... Це неправильно, недобре, взагалі не в моєму стилі... — пробубоніла вона. 

— Ти помиляєшся. Обман і секрет — це різні речі. Ти маєш розуміти, що секрет — це те, що знають двоє, — прошепотів я, подавшись вперед, практично до її вуха. — І наша з тобою домовленість — це буде наш секрет, Міло...

Міла. Що він за людина? 

 — Ти хитрий, — сказала я. — Десь навчався, як маніпулювати людьми? 

 — Та ні, ти що? — обурився він. — За кого ти мене маєш? 

 — Я ще не визначилася, за кого тебе мати, — відповіла, дивлячись йому в очі. — Може, ти переслідуєш якусь свою мету, про яку я навіть не здогадуюсь?