2. Ти не завжди робиш те. що хочеться

Кір.  Ти не завжди робиш те, що хочеться

— Відмовляюсь, — я схрестив руки на грудях і усміхнувся.

— Що значить відмовляєшся? — здивувалась вона. 

— Відмовляюсь від заборони. Ти — каченятко, — скзаав я безапеляційним тоном. — І у тебе дуже хороший голос.

— Голос? — перепитала Міла.

Так, я одразу згадав її імʼя. Людина, яка допомогла мені нарешті вийти з зони комфорту і піти до своєї справжньої мрії. 

— Заспівай мені щось, — я зазирнув їй в очі.

— Але... Як ти дізнався, що я співаю? — запитала Міла. — І взагалі, я не співаю! Я більше ніколи... Я забула, що таке спів! Тепер я тільки майбутня журналістка і нічого більше!

— Що за дурниці, — перебив я її. — Якщо людина раз чомусь навчилась, то вона вже це не забуде. 

— А я хочу забути! — вперто сказала вона.

— В тебе щось сталось? Зі співами... Навіть якщо щось сталось, це ще не привід опускати руки, — запевнив я її. 

Намагався звучати якомога більш нейтрально, але все одно дуже хотів допомогти їй так само, як вона колись допомогла мені. Можливо, я мав бути тут і зараз, щоб привести цю дівчинку на сцену? І вся моя карʼєра, весь той шлях були для цього? Вона обрала мою пісню і через неї я повірив в свою мрію, але через цю ж пісню вона не здійснила свою власну мрію. Вибір був неправильний... Вона не розкрила свій потенціал. 

— Ти спілкуєшся зі мною так, ніби ми знайомі багато років, — пробубніла вона. — А я не звикла до відвертостей з незнайомцями...  І взагалі, ти так і не відповів... Як ти дізнався, що я співаю? 

— Я й сам займаюсь музикою, там, — я махнув в сторону своєї музичної кімнати, був готовий на все, аби тільки перевести тему. — Ходімо, — я взяв її за запʼясток і потягнув за собою. 

Вже за секунду ми були всередині. Зі злості на маму і мейджорів, я відідрав всі відмітки мейджорів з інструментів і тепер вони були безликими і пустими. І гітара, і синтезатор, і тим паче мікрофон... Просто стійка.

— Ти теж співаєш? — тихо запитала вона, подивившись на мікрофон на стійці.

— Ні, — я похитав головою. — Не співаю. Хочу знайти собі групу, куди треба гітариста або, на крайняк, клавішника. 

Я розумів, що спів видасть мене з головою. Хай я кардинально змінив зачіску, колір волосся, імідж, все одно голос — це візитівка кожного співака, і я не виняток. Якщо вона почує, як я співаю, вона може здогадатись, а мені це не треба. Я хочу почати з чистого аркуша. 

І хай я говорив, що хочу почати, але весь час відкладав цей початок... Ну і в будь-якому випадку, мало пройти хоч пару місяців зі зникнення «Кірі». І ось пройшов перший, другий, третій... Але я все ще не повернувся в музику. 

Що казати, я навіть грати боявся, не те що співати... Що як я ніколи більше не напишу нічого кращого за «Мрію»? Що як напишу, але пісню так само не оцінять? Ці дурні питання стали між мною і моїм майбутнім у музиці. 

— У тебе дуже крута гітара, — вона підійшла до мого інструменту. — Вона така ж сама, як у мого улюбленого співака...

— Ну, це дуже популярна модель, — я знизав плечима. 

— Ні, вона дорога, я знаю, — не погодилась Міла. 

— Мені її подарували, — я потер долонею шию.

Було видно, що вона трохи розбиралась в інструментах, хоч і не грала. 

— Зрозуміло, — сказала вона.

Все ще не вірилось, що вона дійсно була тут, переді мною. Саме вона, а не хтось інший. І не впізнала. Ну з одного боку, це ж прекрасно, що не впізнала... Якби вона впізнала мене, то скоріш за все довелось би знов міняти квартиру... Хоча, Міла б не видала. Вона не виглядала корисливою, чи щось таке. Якби була корисливою, то тоді б фотографувалась, чи брала автограф, а не підбадьорювала. 

 — Я точно не буду заважати? — тихо запитала вона, коли наші підколки з обох боків завершились. — Можливо, та дівчина повернеться, може, ви знов захочете бути разом чи щось таке... До речі, її обличчя здалось мені знайомим...

І хоч Натка ще плюс-мінус шифрувалась і була зовсім не в тому стилі, що на концертах, зовнішність в неї була доволі яскрава і її було доволі легко запамʼятати, навіть не зважаючи на те, що вона завжди була на бек вокалі десь позаду основних членів групи. 

— Не знаю, може десь в супермаркеті бачились чи щось таке, — я знизав плечима.

— Може... — злегка розгублено сказала Міла. 

— А ти, ти хочеш співати, Міло? — я зазирнув їй в очі.

— Ти знов за своє... — вона насупилась. — Я буду журналісткою. Це гідна професія, якою можна заробити, і все одно лишатись ближче до мого кумира...

— О, у тебе є кумир? — запитав я.

Так, це було трохи нечесно. Але мені дуже кортіло дізнатись, що Міла думає про мене колишнього. Як моя фанатка, вона має...

— Навіть не знаю, — вона зітхнула. — Він зник пару місяців тому. В офіційних каналах медіа кажуть, що він вирішив «прочистити чакри» чи щось таке... 

О так, саме таку дурню придумала мама. Видно, вирішила, що я рано чи пізно повернусь, і тому дала мені цей «чорний хід». Але я не збирався ним користуватись.