Це ти

- Та годі пробиватися за тим негідником. Ти в мене он яка, ого-го. А він, та тьху на нього, пень старий! - бадьорий та командний голос подруги у слухавці смартфону трохи приводив у тонус. -  Ану зберися, ганчірка.

- Я не ганчірка! - майже прошепотіла я.

- Ой, пробачте, міс. То не поводьтеся, як цей нелюбий вам предмет. - вона явно завелася, а зупинити цей тайфун було неможливо, я то знаю як ніхто інший. -  Скільки можна? Те саме з дня у день. Люблю, жити не можу, як він міг, не-не-не.

- Я не кажу, що не можу без нього жити. Можу і буду.

- От це уже адекватні слова чую. Нарешті небеса дарували і тобі крихту здорового глузду. Тобі лише сімнадцять, крихітко. Сімнадцять, не тридцять. Про що взагалі думала, коли гуляти з ним погодилася?

- Він, таким був... – коротка пауза для добирання слів, не дала результативної відповіді. - Ну ти знаєш яким.

- Таким-таким. Блін! Падлом він був і залишився. Не допоміг тато йому з роботою, от і пішов куди вигідніше. Рицар чортів!

Глибинами своєї пораненої душі я розуміла, що Ксенія права. Та я вперше закохалася по самі вуха, до повної сліпоти, до паріння над землею. Цим щасливчиком виявився Рома - двадцятидвохрічний айтішник з амплуа поганого хлопця. З такими не буває довго та щасливо, але я до останнього вірила в «хеппі енд».

 « Хто ж як не я так його кохатиме? – думала в ті миті, коли подруги та мама казали щось проти мого всеосяжного кохання. -  З ким як не зі мною йому судилося бути? Хто ще, як я, на раз-два закохає його у себе? Він же покинув усе та переїхав заради мене. Та він заради мене гори перейде, море переступить».

- Ти права Ксю, та я думала що Ро...

- Геть ім'я його забуть. Не хочу чути більше про нього. Усе! Ти знаєш правду. Він, дякувати Богу, поїхав геть і скатертиною доріжка. А батькові своєму ще подякуй. Петро Степанович просто мій фаворит, красунчик. Так гарно його поставив на місце.

- Ага, погрожував йому що я неповнолітня і посадить, якщо хоч доторкнеться до мене.

- На хвильку, мамзель, тобі п'ятнадцять було, на момент вашого знайомства. Дядя Петя таких, як твій Ромео за версту чує. Козлина тоді швиденько змився, потріпавши тобі нерви. Та було мало, він ще почекав поки підростеш і повернувся, щоб добитися свого. Від великого кохання його більше ніж рік не було і чутно? Про що ти тоді думала? – я лише мовчала на її залізні аргументи.  – Мовчиш? Мовчи, це означає що мізки не усі виплакала. А уяви, аби тато узяв його до себе на гарну посаду. І став твій брехун заробляти пристойно, романи крутити з дівчатами, які більше йому по віку підходять. А там увібрав пір'я і покинув тебе. А що потім?

- А може не покинув би?

- Ой, ну не треба, – по інтонації здавалося, аби була така можливість, Оксана переслала би мені стусана через Viber. Пощастило, що це неможливо, хвала розробникам. - Ти реально думаєш, що він покинув тебе бо виходу не було? А з Кірою він, певно тоді спав, бо чекав твого повноліття, а не батька боявся? - я знову мовчала. - Ага, мовчи. Все, закрили тему, - відпускаючи роздратування, Ксю голосно видихнула, тут же продовживши: - Завтра йдемо в "Бронз" веселимося так сильно, як сильно ти ридала. Відірвемося на повну катушку, може і познайомишся з кимось. Два місяці побула у траурі, годі, не вдова, не дай Боже.

- Я не прихильник знайомств у клубах.

- Та ти що? А Роміка ти де знайшла, на свою наївну башку, нагадай?

- У VK. А в "Праймі" ми лише назначили зустріч, бо мені з тобою було комфортніше на першому побаченні. Тобі кортіло же потанцювати, це ти мене туди заманила.

- Ага, принципова різниця, та хай так. Значить, завтра, в двадцять два рівно, біля "Бронз" і одягнися не як монахиня.

- В мене немає нічого нового, що могло би підійти, – я глянула на відчинену шафу, з якої необережно показували язики рукава светрів, та тихо плакали, жужмом скручені, футболки і топи. Та шафа була точно в такому бардаковому стані, як моя душа. Вона точнісінько так само потребувала термінового наведення ладу та оновлення.

- Ох, за що мені така кара? Добре, бідосю, візьму новий піджак у Тані. Може не вб'є мене, як приїде. Твій чорний топ пасуватиме під нього ідеально.

- Добре, я у ньому якраз не ходила при … - зрозуміла, що продовження спричинить нову бурю негативних емоцій. - Гадаю сестра лютуватиме.

- А немає чого грітися в Туреччині з кавалером. Могла би і мене узяти. Я ж як мишка, не помічали би мене.

- Точно, викапана мишка, – посміхнулася я.

- Тоді вирішено. Принесу тобі у коледж піджак, зробимо з тебе стильну штучку. Все, бай-бай, плаксо. Мама стукає у стінку, якщо зайде, мені хана. І не забуть погадати на кохання, сьогодні ж Андрія.

- Та ну тебе, - з цими словами і розійшлися.

Спати не хотілося зовсім. Я просто безтолково валялася з боку на бік, очікуючи хоч натяк на позіхання. Сон був би спасінням від надокучливих думок та спогадів, але рятувати мене він не спішив. Того року я твердо вирішила не ставити стакани з водою під диван, не капати воском на воду, не загадувати імені під подушку на десяткові папірців. Навіщо, якщо життя втратило барви та смак? Коли під ранок, нарешті відчула, що сил немає, я беземоційно прошепотіла: