8

Інтер'єр. Кімната.
Хлопець стоїть перед дзеркалом.
Наводить пістолет на своє відображення.
Легка посмішка. 

Тиша. 

Раптовий перехід — звук клацання запальнички. 

Інтер'єр. Ресторан.
Він сидить за столом із іншим чоловіком.
Діалог повільний, відвертий. 

Вони говорять про фейковість суспільства, те, як все збудоване навколо очікувань, а не істини.
• «Ми живемо в квартирі, яку винайняло его…»
• «Цей світ — театр для тіней, а ми лише змазані фігури…» 

Інший чоловік перериває:
— Зберись уже. Твої проблеми — це просто шум. Будь тим, ким є. Не більше. 

Тиша. Погляд у порожнечу. 

В кадрі блимає неонова вивіска: "OPEN" — але вона частково зламана, миготить "PEN". 

Інтер'єр. Кімната. Ранок.
Вілл повільно розплющує очі. Тиша.
Без музики. Без руху.
Він лежить і дивиться в стелю. Потім повільно встає.
Підходить до вікна. 

За вікном — місто. Люди йдуть на роботу, машини їдуть, життя триває.
Кольори за вікном — яскраві, навіть красиві. Але в кімнаті сірі, холодні тони. 

Вілл (внутрішній монолог):
«Я знову тут.
Але де "тут"?
Що я зробив — у цьому житті, чи, можливо, в багатьох, —
що мушу все ще бути, все ще дихати, все ще відчувати цю втому?» 

Він дивиться на свої руки. Потім — знову у вікно.
Легкий подих на склі. Він пише пальцем слово: «Навіщо?» 

Інтер'єр. Довгий, вузький коридор. Сутінки.
Світло холодне, блимає люмінесцентна лампа.
Піт повільно йде босоніж, звук кроків глухо віддається луною.
Вздовж стін — порожні шафи, відчинені, розбиті, з пилом.
Він дивиться в одну — нічого.
В наступну — тільки павутина. 

Внутрішній монолог (майже шепіт, закадровий):
«Колись тут було інакше.
Тут були речі. Були голоси. Були тіні, які я знав.
Чи, може, я собі вигадав усе це?..» 

Він іде далі. Камера віддаляється.
Коридор стає довшим.
Темнішим. 

Екстер’єр. Порожні вулиці. Вечір.
Фіна іде тротуаром. Повільно.
В руках — пакет із кавою або хлібом. Але вона не дивиться на нього.
Дощ щойно припинився, калюжі блищать у світлі ліхтарів.
Поруч проїжджає автобус — вона навіть не зважає.
Вікна будинків світяться, чути сміх дітей десь далеко. Але все це — ніби за склом. 

Внутрішній монолог (тихо, із гірким подихом):
«Я йду додому.
Принаймні так я кажу собі.
Але… чи є в мене дім?
Місце — це не дім. Стеля — не небо. І люди в стінах — не мої.» 

Фіна проходить повз дзеркальну вітрину.
Зупиняється.
Дивиться на себе — мов на незнайомку.
Потім іде далі. 

Інтер’єри / екстер’єри чергуються, без діалогів.
— Вілл іде містом. Ранкове світло, обличчя спокійне, але порожнє. Він не бачить людей навколо — лише прямий шлях перед собою.
— Піт усе ще в тому ж коридорі. Кожна наступна секція виглядає однаково. Він іноді зупиняється, але продовжує йти. Його очі втратили фокус.
— Фіна сидить на бордюрі біля перехрестя. Ніч перейшла в ранок, але вона не рухалась. В руках уже нічого. Лише пустий погляд на сонце, що сходить. 

Звучить закадровий голос — низький, спокійний, ніби вічний:
«Їх дороги — різні.
Але їх стан — один.
Вони йдуть. Не тому що знають куди.
А тому що стояти — ще гірше.
Вони не пам’ятають, звідки почали.
І не знають, чи буде кінець.
Але десь глибоко вони вже здогадуються —
те, що вони шукають… ніколи й не існувало.» 

Три кадри: Вілл на мості, Піт у коридорі, Фіна під світлофором. Всі троє — в русі, в тиші. 

"Ми йдемо, але куди? Цей світ — ніби дзеркало, яке тріснуло, але не розбилося. Ми бачимо себе в його уламках, але не можемо скласти докупи. Хто ми? Чому ми тут? І чи є звідси вихід?" 

Інтер’єр. Квартира Піта.
Піт встає з ліжка. Без емоцій.
Йде до кухні.
Дістає пачку хлоп’їв, висипає у миску.
Наливає молоко.
Сідає за стіл.
Тихо хрумтить. 

Камера статична, все знято одним довгим планом — без монтажу.
Перехід — контраст. 

Інтер’єр. Кімната Фіни.
Фіна лежить у ліжку — така сама поза, як і вночі.
Світло бліде, через жалюзі.
Очі відкриваються повільно.
Вона тягнеться до пачки цигарок на підвіконні.
Запалює. Втягує дим.
Лежить і курить, дивлячись у стелю.
Ні слова. Лише дим і хрускіт у пам’яті. 

Екстер’єр. Місто. День. Сонце яскраве, майже сліпуче.
Вілл біжить.
Вулиці змінюються: від жвавих — до порожніх, від сучасних — до закинутих.
Він вдихає повітря важко, але не зупиняється. 

Камера тримає близький план обличчя — напруга в очах, піт на лобі, щелепи стиснуті. 

Його внутрішній голос (уривками, задихано):
«Я бачив її знову.
Вона… висока.
Темна. Без вікон.
Вона стоїть завжди там, у кінці.
Мені треба… її знайти.
Інакше… нічого більше не має значення.» 

Біжить повз людей, які обертаються.
Падає — підіймається.
Рух продовжується.
Кадри стають коротші, пульсація монтажу зростає. 

Камера раптом зупиняється на його силуеті, що зникає в тумані між будівель. 

Екстер’єр. Дах старої будівлі. Ніч.
Світло від вікон нижче тьмяне. Місто шумить внизу. 

Але тут — повна тиша.
Вілл сидить на краю даху.
Його руки спираються на холодний бетон. Він дивиться в небо. 

Зорі — надто рівні. Надто статичні.
Наче хтось їх поставив вручну.
Наче не небо — а декорація. 

Внутрішній монолог (повільний, майже відчужений):
«Щось не так.
Це не справжнє небо.
Вони не блимають. Вони не рухаються.
Вони — як сліди в системі.
Цей світ… він зібраний кимось. Але не для нас.
І якщо я знайду край —
може, я зможу з нього вийти.» 

Він трохи нахиляється вперед — не небезпечно, просто як думка в тілі. 

Камера повільно підіймається за його спиною — показує величезне місто внизу. Але погляд Вілла — тільки вгору. 

Інтер’єр. Квартира Піта. Ніч.
Стіл. Дві чашки. Тиша.
Лампа світить жовтим світлом, усе решта — у темряві.
Піт сидить навпроти Фіни. 

Вони довго мовчать. Камера повільно обертається довкола них.
Піт заговорює першим — спокійно, але всередині відчувається напруга. 

Піт:
— Коли це почалося?
(пауза)
— Коли ти перестала відчувати себе живою?
— Скільки ти тут? В цій квартирі, в цьому місті, в цій... версії себе?
— Що тебе тримає?
— Люди? Спогади? Страх?
(довга пауза)
— А ти готова?
— Якщо все раптом обвалиться. Якщо завтра стане ніщо.
— Ти готова? 

Фіна сидить нерухомо. Вона дивиться на Піта.
Очі ніби порожні, або надто повні.
Але вона нічого не каже. 

Камера залишається на її обличчі ще кілька секунд.
Потім повільно гасне світло. 

Екстер’єр. Сходи пожежної драбини. Ніч.
Вілл повільно спускається з даху.
Сходи риплять, стіна шорстка, десь капає вода.
Внизу — вуличне світло, яке майже не світить.
Темрява — щільна, наче туман. 

Камера — від першої особи.
Світ спотворений, розмитий.
Ліхтарі — як плями. Контури будівель — коливаються. 

Вілл (внутрішній монолог, напружений, розсіяний):
«Я мав би знати, куди йти.
Я ж тільки що бачив усе згори…
Але тут, внизу, нічого не видно.
Це… не темрява. Це щось гірше.
Це відсутність напрямку.» 

Він проходить повз магазин. Дзвінок не спрацьовує.
Минає людину, яка нічого не каже. Можливо, це манекен. Або людина.
Вілл зупиняється посеред вулиці.
Дивиться навколо. Зорі згасли.
Світло тремтить. Зір — майже повністю розпався. 

Він далі йде. Не впевнено, повільно, але йде. 

Інтер’єр. Порожня кімната. День.
Світло проникає крізь напівзакриті жалюзі.
Вілл стоїть перед великим дзеркалом. 

Він розповідає, не звертаючи уваги на власне відображення:
— Небо завжди сіре.
— Тут немає нічого реалістичного.
— Весь світ — ніби сцена, і ми на ній лише тіні.
— Я бачу все з боку — ніби я спостерігач.
— І постійне питання — як втекти звідси?
— Куди втекти, якщо втечі немає? 

Віддзеркалення Вілла — нерухоме, без емоцій.
Він замовкає.
В кімнаті — абсолютна тиша. 

Інтер’єр/Екстер’єр. Тунель. Сутінки.
Піт стоїть на вході до тунелю.
Темрява всередині — густіша за ніч.
Він робить крок вперед.
Навколо — ні звуку, ні світла, лише відлуння власних кроків.
Піт оглядається, шукає щось — хоч маленьку підказку, промінь світла, знак.
Але тут — нічого. 

Внутрішній монолог Піта (тихий, пригнічений):
«Тут нема нічого.
Це нескінченність.
Без початку і кінця.
Я шукаю вихід, але його немає.» 

Піт іде далі в тунель. Камера повільно віддаляється, занурюючи його в темряву. 

Екстер’єр. Порожні вулиці міста. Ніч.
Фіна сидить на холодному тротуарі, одна посеред безлюдного міста.
Ліхтарі тьмяно світять, але місто мовчить і ніби замерзло в часі.
Вона дивиться вдалечінь, вгору — на темне небо.
В голові — думка про гору. 

Внутрішній монолог (тихий, сповнений надії і розпачу):
«Я повинна туди.
За межі цієї землі.
Там має бути щось інше.
Але як?
Як дістатися туди, якщо я навіть не знаю дороги?» 

Вона повільно встає.
Погляд упертий, але безсилля відчутне в кожному русі. 

Камера повільно віддаляється, залишаючи її маленькою фігуркою на порожніх вулицях. 

Інтер’єр. Порожня квартира Фіни.
Вона сидить за столом, перед нею — старий календар із подряпаними датами.
Вона повільно рахує, робить позначки.
На стіні годинник тихо цокає, але здається, що час зупинився. 

Внутрішній монолог (за кадром, спокійний, майже байдужий):
«Люди зникли.
Напевне, вже більше сотні років.
Чи це початок?
Чи кінець?
Можливо, це не має значення.
Бо коли сенсу немає —
початок і кінець зливаються в одну мить.» 

Вона глядає у вікно — порожній двір, пусті дерева. 

Екстер’єр. Порожня дорога під яскравим полуденним сонцем.
Вілл іде самотньо, кроки глухо віддаються в порожнечі.
Дорога тягнеться вперед, але куди вона веде — незрозуміло. 

Внутрішній монолог (закадровий, спокійний, відчужений):
«Усе вже закінчилося…
Ще тоді, коли почалося.
Дорога — просто шлях, що веде ніде.
А я — просто тіло, що йде не знаючи навіщо.» 

Камера повільно віддаляється, показуючи Вілла як маленьку фігуру посеред безкрайої дороги. 

Інтер’єр. Кімната Піта. День.
Піт повільно сідає на стілець.
Він натискає кнопку на старому музичному плеєрі.
В кімнаті починає звучати легкий, меланхолійний мотив — давно забута пісня.
Піт закриває очі, вдихає, наче згадуючи щось далеке.
Раптом в двері заходить Фіна.
Вона дивиться на нього серйозно. 

Фіна:
— Треба це закінчувати. 

Вона не чекає відповіді, просто виходить з кімнати.
Піт залишається сидіти, слухаючи музику. 

Інтер’єр. Кімната. Вечір.
За великим столом стоїть багато їжі — наче святковий застілля, але атмосфера напружена, без радості.
Вілл, Піт і Фіна сідають.
Вілл дивиться прямо в очі іншим. 

Вілл:
— Нам треба зробити неможливе.
— Є багато способів це закінчити… (пауза)
— Як я казав раніше — може, це наш шанс вибратись. 

Піт хитає головою. 

Піт:
— Це надто небезпечно.
— Ми не зможемо.
— Нема гарантії, що вийде. 

Фіна впевнено дивиться на Піта. 

Фіна:
— Я готова.
Піт різко заперечує. 

Піт:
— Ні. 

Вілл піднімає руку, щоб заспокоїти. 

Вілл:
— Ми мусимо хоч щось зробити.
— Це нас і так вб’є.
— А може, там — шанс на життя. 

Камера повільно віддаляється, залишаючи героїв у напрузі. 

Екстер’єр. Похмуре кладовище. День.
Піт стоїть біля двох свіжовикопаних могил.
В руках — лопата, яка ще земляна і волога.
Він повільно копає, не звертаючи уваги на навколишній світ.
Вітер шурхотить між деревами, навколо тихо.
Камера не показує обличчя Піта — лише руки і землю. 

Інтер’єр. Кімната. Тьмяне ранкове світло.
Фіна лежить голою на підлозі, повільно встає.
Вона дивиться на Вілла і Піта. 

Фіна (тихо, з рішучістю):
— Давайте. 

Вілл і Піт беруть ножі.
Вони по черзі наносять удари — не агресивно, а з якоюсь холодною, беземоційною ритуальністю.
Минуло десять хвилин.
Уся кров витекла, кімната вкрита темними плямами.
Вони беруть тіло Фіни на руки і несуть її до тунелю, що веде в темряву.
Без слів залишають її там і відходять. 

Камера фокусується на порожньому тунелі, що поглинає тіло.

Інтер’єр. Ванна кімната. Тьмяне світло.
Фіна лежить у гарячій ванні.
Вода майже застигла, пар злегка піднімається.
Вона дивиться крізь вікно — у далині видніється темна гора.
В кімнаті — абсолютна тиша.
Навіть звуків немає, ні вуличних, ні природи. 

Внутрішній монолог (тихий, майже шепіт):
«Нема нічого.
Навіть надії немає.
Світ — це пустка.
І я тут, ніби останній свідок.» 

Фіна закриває очі.
Камера повільно відходить, залишаючи її у спокої й порожнечі. 

Інтер’єр. Порожня кімната. Світло м’яке, але холодне.
Вілл стоїть посеред кімнати.
Він починає розповідати анекдот, дивлячись у порожнечу. 

Вілл:
— В місті було дві собаки — біла і сіра.
— В них була будка, одна, але яка!
— Та прийшов вітер і зламав її.
— Вони залишились без будинку.
— Але зате живі. 

Раптом лунає гучний, від серця, сміх Вілла.
Він наповнює кімнату, а потім — порожнечу за межами кімнати.
Камера обертається, показуючи порожні стіни. 

Інтер’єр. Довгий темний коридор.
Піт йде, кроки гучні, відлуння розливається.
Він не зупиняється, не озирається.
Очі напружені, погляд спрямований уперед.
Світло мерехтить. Тіні рухаються, але він їх не помічає.
Він просто йде — все далі і далі. 

Інтер’єр. Кімната. День.
Піт сидить за столом.
В руці — ніж, який він розглядає пильно.
Він поводить лезом по краю, ніби вагається. 

Внутрішній монолог (тихий, напружений):
– «В ногу? — занадто боляче.
В руку? — може, залишиться шанс.
Чи просто тримати й чекати?» 

Камера зосереджується на його руках і ножі.
Піт робить глибокий вдих, але не робить кроку. 

Екстер’єр. Висока будівля. Ніч.
Вілл повільно підіймається на дах.
Стоїть на краю, дивиться вниз — в темряву міста, що розкинулася внизу.
Потім піднімає погляд — у напрямку темної, величної гори на обрії.
Він робить крок уперед, рушає до гори.
Камера знімає його силует проти міського ландшафту й зоряного неба. 

Інтер’єр. Кімната Піта. День.
Піт сидить за столом.
Перед ним — велика пачка хлоп'я.
Він повільно рахує зернятка, кладучи кожне на стіл. 

Внутрішній монолог (тихий, відчужений):
– «Сто сорок чотири.
Скільки це означає?
Чи має це значення?» 

Він дивиться на стопку хлоп’їв, потім відводить погляд у порожнечу. 

Інтер’єр. Порожня кімната. Світло заходу.
Вілл стоїть перед Пітом і Фіною.
Його обличчя спокійне, але в голосі — рішучість. 

Вілл:
— Треба зробити інше. 

Фіна дивиться на нього похмуро. 

Фіна:
— Ти не зможеш. 

Коротка пауза. Вілл відповідає твердо. 

Вілл:
— Я спробую. 

Всі мовчать.
Камера зависає над ними, поки світло повільно згасає. 

Інтер’єр. Перед входом у тунель. Темно, холодно.
Піт стоїть біля входу в тунель.
Поруч — Вілл. Позаду — темна безодня. 

Піт (спокійно, але твердо):
— Ми повинні піти разом.
— По цьому тунелю. Інакше — все було даремно. 

Вілл дивиться вглиб проходу. Потім на Піта. 

Вілл (із сумною посмішкою):
— Ми все одно мертві.
— Навіщо? 

Камера повільно від’їжджає, залишаючи їх силуети перед входом у темряву. 

Екстер’єр. Дах високої будівлі. Світанок.
Піт стоїть на самому краю.
Сонце тільки сходить — бліде світло, прохолодне повітря.
Місто внизу мовчить, майже завмерло.
Вітер дме йому в обличчя.
Він дивиться вниз, потім — угору, на небо. 

Внутрішній монолог (ледь чутний):
«Навіщо?
І якщо все одно нічого немає...
То що тримає мене тут?» 

Тиша. Камера обертається навколо нього.
Він стоїть — не рухаючись. 

Інтер’єр. Тунель.
Троє — Вілл, Піт, Фіна — йдуть мовчки по тунелю.
Світло ледь мерехтить, стіни поступово темнішають.
Жоден не говорить.
Кроки лунають глухо, немов час сповільнився. 

Екстер’єр. Порожнє місто. Світло ранку.
Вулиці безлюдні.
Ні транспорту, ні голосів, ні навіть вітру.
Камера повільно рухається порожніми кварталами.
Зупиняється на табличці з назвою міста. Вона трохи перекошена. 

Фінальний закадровий монолог:
«Місто порожнє.
Що могло тут статись?
Ніхто не знає.
Та й, мабуть, уже — ніхто не взнає.» 

Кадр завмирає. Тиша. 

Кінець.