І узяв бог людину.

Адам виліз із червоного липкого кокону, заповненого густим баговинням без запаху і смаку і одразу ж замружився від яскравого світла. "Світло. Я. Я є тут" - подумав Адам.

- Зразок демонструє позитивний результат когнітивного програмування в інкубаторі.
- Нарешті. Який рівень електромагнітного імпульсу?
- Наразі, близько 90 і дедалі зростає. Схоже, нейронні звязки запускаються.
- Чудово. Помийте його і підготуйте до наступного етапу.
Тепло і мокро. Я теплий, мокрий і чистий. Адам торкався свого тіла і роздивлявся, як красиво виблискують на шкірі крапельки. Доки його вели довгим коридором, залитим світлом, він не міг відірвати погляду від крапель, що стікали по його пальцях.
Непевні кроки важких незграбних ніг. Ляп, ляп, ляп... Який чудернацький звук. Адам хотів роздивитись свої ноги і мокрі відбитки, які вони лишали на підлозі, та чиясь рука підштовхнула його і змусила йти уперед.

- Чому так довго, Люцифере?
- Він повільно ходить, Адонаю. Зупинився порозглядати сліди.
- Ти дозволив?
- А це важливо?
- Звісно! Звісно це важливо! Як і усе інше. Зараз важлива кожна дрібниця. Його мозок будує нейронні зв'язки з такою швидкістю, якої не знав жоден попередній зразок. Запамятай: не зупиняти, не заважати, не підганяти! Кожна деталь яку він спостерігає - надважлива.
- Добре... вибачте.
Голос звернувся до Адама. Лагідно і приємно.
- Адаме... Адаме, ти мене чуєш?
- Т...
- Не поспішай. Просто, кивни головою ось-так.
Адам киває, повторюючи рух.
- Прекрасно. Зафіксувати позитивне засвоєння вербальних конструктів.
- Фіксую.
- Адаме. Зараз ти підеш у місце, де буде твій дім. Це місце я підготував спеціально для тебе. Там гарно, безпечно і добре. Ми будемо поруч, коли тобі знадобиться хоч щось. Добре? Ти готовий побачити це місце?
Адам готовий. Адам киває.
- Т...ааак.
- Зафіксуй першу вербальну активність.
- Схоже, у нього пересохло у роті. Може я...
- Ні! Нічого йому не давати. Усі фізичні чинники - лише в Едемі.
- Добре... - асистент ображено опустив погляд.
Адама поставили перед білою стіною і сказали стояти так. За кілька митей, стіна плавно поповзла у гору. Поруч нікого не було. За стіною було Дещо. Воно змусило Адама затулити очі руками. Затулити вуха руками...

Він несміливо розсунув пальці і крізь них дивився на Дещо. Кожен подих викликав лоскіт у горлі, у грудях голосно гупало. У його вуха увірвався шквал звуків.
Він стояв на межі білого коридору та Дечого, і не наважувався зробити крок. Нарешті, коли вуха звикли до звуків, а очі змогли сприймати кольори, Адам ступив ногою на землю Едему.
- Що ти бачиш?

- Світло. Різне. Я бачу щось вгорі і ось під ногами.
- Це кольори. Ось високо синє небо, а під ногами у тебе зелена трава.

- Трава... - повторив Адам.
- Адам, ти - перша людина. А це твій дім, Едем. Тут є усе для тебе. Усе, що є в Едемі, підходить тобі.

- Отут... не добре.

- Що? Горло?
- Горло. - повторив Адам, торкаючись горла і грудей.
- Це повітря, яким ти дихаєш. Ти скоро звикнеш. Воно не зовсім наше... та це нічого. Це пройде.
- Це ти зробив? - спитав Адам, показуючи на Дещо.
- Так. У певному сенсі, я. Решту зробиш ти.
- Я? Я можу робити?
- Можеш.
- Ти мене зробив теж?
- Так.
- І я можу зробити ще Адама?
- Не зараз. Але, з часом. Зараз ти маєш зробити усе це Чимось.
- Як? Ти покажеш мені?
- Адаме, ти створений за образом моїм. Бачиш? Ми схожі.
- Інший колір...
- Це дрібниці. Для цього місця ти маєш бути саме таким. Але, ми з тобою подібні. Ще, ти подібний до мене тим, що можеш творити.
- Покажи!
- Всі форми, що ти їх тут бачиш, мусять мати назву, щоб бути собою. Ти творитимеш назви, імена для всього, що бачитимеш в Едемі. Ти зможеш?
- Я хочу! Я хочу творити. Я дам назви. Імена!
- Я прийду до тебе завтра. За тобою нагляне Люцифер.
Адам ходив між форм, що їх назвав деревами, тицяючи пальцем у повітря і вигадуючи імена для метеликів, птахів, білок і оленів, ящірок, зайців і усього живого та не живого, що наповнювало простір його дому. І скрізь, де ступала його нога, за ним слідував мовчазний Люцифер, записуючи усе на свій сяючий диск.

Весь день Адам був зайнятий Творінням імен. Він створював світ, який буде довкола нього від нині і по всяк час, світ предметів і живих істот, явищ і усіх можливих проявів фантазії Творця Адоная. Люцифер з’являвся і зникав, час від часу закочуючи очі і хитаючи головою, коли бачив, як Адам колупає паличкою мурашник, чи розбирає стручок з насінинами котроїсь із рослин.

- Ти теж як Адам? Ти вмієш творити?

- Я не як Адам. Я інший, - відповідав Люцифер.

- Інший колір?

- Усе інше.

- Розкажи мені. Хто створив тебе?

Люцифер втомлено зітхав і простягав Адаму новий яскравий фрукт, котрий захоплював його увагу, а згодом і усі рецептори.

Надвечір Адаму трапилася дивна знахідка. Під кущем, що він назвав його терновим, лежав єнот. Він не рухався і виглядав дивно. Світло не линуло від його тільця. Адам підійшов роздивитися ближче, але єнот не прокинувся і не поворушив вухами, як це буває у тварин зазвичай. Він не дихав. Адам спробував погладити звірятко і відчувши тверду холодну тушку під пальцями, відсмикнув руку і закричав на єнота. Він дивно пахнув і біля нього кружляли мухи.

- Чому ти кричав, Адаме?

- Творець, поглянь. Цей єнот… що з ним таке?

- … Люцифера сюди – прошепотів Адонай у свій браслет.

Люцифер дивився на єнота переляканими очима і на обличчі його був не зрозумілий для Адама вираз.

- Я прошу вибачення. Це моя провина.

- Звісно ж твоя! Ти мав бути поруч. Ти ж розумієш, що йому ще рано спостерігати смерть.