Це секрет, тільки чшш...

Я розповім вам один секрет. Обіцяйте бути уважними і ні на що не відволікатися. Відкладіть усі ваші справи, навіть недомитий посуд чи надкушене яблуко. Я знаю, як зробити так, щоб ваші бажання здійснювалися. Звісно, я б міг і притримати цей секрет для себе, але справжні чоловіки так не поводяться. Вони знають, коли потрібно ділитися важливою, а головне — корисною інформацією. Тож вмощуйтесь зручніше і читайте мою історію. 

Одного дня я прокинувся з величезним бажанням скуштувати шоколадний торт. Не якийсь батончик чи печиво, перемащене шоколадом, а саме великий шоколадний торт з полуницею, малиною і білим заварним кремом всередині. Мама пече такий шедевр мені на день народження, але, на жаль, до нього ще надто далеко. За вікном кінець травня, а моє день народження аж у вересні. Кожна хвилина очікування була просто нестерпною. Час йшов повільніше, ніж останні п’ять хвилин уроку у п’ятницю. Я, як справжній чоловік, вирішив діяти. І щоб ви розуміли, я вже не дитина. Мені дванадцять років. Це не якісь там десять чи одинадцять. Дванадцять — звучить гордо. Мама говорить, що я настільки дорослий, що можу допомагати їй геть у всьому, навіть на городі, хоча мені і не до вподоби це порівняння, але що поробиш, доросле життя — воно таке. 

Я спустився на кухню. Матуся саме смажила млинці на сніданок. 

— Мамо, а спечімо  сьогодні шоколадний торт, – я вимовив і затримав дихання в очікуванні відповіді. На моєму обличчі розпливлася наймиліша посмішка, на яку я тільки здатен, а очі набули форми п’яти копійок. Але мама цього навіть не помітила. Вона зосереджено смажила млинці, щоб не підгоріли. 

— Івасику, любий, в мене сьогодні стільки клопотів, тому я просто фізично не встигну спекти торт. Відкладімо краще на вихідні.

Мама так і не обернулася до мене, тож мої старання були марними. Інший хлопець на цьому зупинився б і чекав вихідних, але ми, справжні чоловіки, не звикли здаватися після першого промаху. Я зосереджено перебирав варіанти, як би досягти цілі. І тут у моїй світлій голівоньці з’явилися слова, які завжди мені говорила бабуся: «Немає нездійсненних мрій, є люди, які мало мріють», а потім наступні: « Івасику, якщо раптом твоя мрія буде надто великою для тебе одного, то поділися нею з іншими людьми, разом досягти цілі легше». Моє бажання було настільки велике, що хотілося кричати усьому світові. І я став перебирати в голові варіанти, як поділитися своєю мрією. Було б дуже добре, якби зі мною заодно була вся моя Батьківщина. О, а це ідея. Можна написати побажання на картці, потім запхати її в пляшку (так колись у мультику показували) і залишити в серці Батьківщини. Це спрацює, але до серця України так далеко. Мама точно мене не відпустить. Та й торт не настільки великий, щоб цілою країною загадувати. Краще зроблю те саме, але в серці моєї малої Батьківщини — у Рівному. Це чудова ідея. Я, задоволений собою, сів снідати млинці. Сьогодні буде грандіозний день. 

Ми живемо у селищі Кругле, що у Рівненській області.  Це дуже близько до міста. Можна навіть на велосипеді добратися. А у мене якраз такий транспорт є. Тож зранку я сів на свого металевого коня і поїхав до школи. Ну, так я мамі сказав, а насправді відправився здійснювати задумане, а саме — покласти пляшку з бажанням у самому серці Рівного. 

По дорозі був розташований зоопарк. Рік тому мене сюди приводив тато. Це була справжня пригода. Тоді я вперше побачив верблюда. Мене настільки захопив його вигляд, що я хвилин двадцять не відходив від їхньої загорожі. Ви знали, що у верблюдів може бути довга шерсть? Я чомусь був переконаний, що шерсть в них або дуже коротка, або її зовсім немає, а тут раптом верблюд з довгою шерстю. Дивина та й годі.

На годиннику дев’ята ранку. Зоопарк якраз відчинився, і відвідувачі ще не встигли набігти. Це було б злочином – не зайти сюди сьогодні. Я зайшов. Тепер все було по-іншому, ніж минулого року, бо я був сам. З татом не страшно було навіть до клітки з тиграми підходити, адже він зміг би мене врятувати з будь-якої ситуації. Самому потрібно бути більш обережним, тому, перш ніж підходити до вольєрів, я уважно вдивлявся в мордочки їхніх жителів. Уявляв, наче в мене є суперздібність «читати думки» або ж «розмовляти з тваринами». Спочатку я пішов відвідати верблюдів, що так вразили мене минулого разу. Потім підійшов до мавпочок. Коли вдивлявся в їхні мордочки, мені здалося, що вони все розуміють, тому довго я біля них не затримувався. Переживав, що якщо я затримаюся ще хоч на хвилинку, вони зрозуміють, що я тут один і якось розкажуть наглядачу зоопарку, а той подзвонить моїм батькам і весь мій план зірветься. 

За годину я обійшов майже увесь зоопарк. Бачив прекрасних пташок, які ніби змагалися, у кого з них гарніший хвіст і крутіший дзьоб. Погулявши ще трішки, я ніби потрапив у спекотну Африку. За своїми огорожами ліниво розгулювали зебри; м’яко, мов пушинки, переставляли свої поважні лапи тигри, леви, рисі та інші великі коти. А ще в одному вольєрі в куточку я помітив щось чорне, схоже на величезного кота. Спочатку я подумав, що це пантера, і вона спить. Легенько, навшпиньках, підійшов до дозволеної межі, і в той час тварина підняла свою мордочку. Це виявився тигр, і він не спав. Навіть не дрімав. Чорний тигр подивився мені прямісінько в очі, і мене наче струмом ударило. Один його погляд говорив про все: силу, грацію і нереальну швидкість. Я повільно зробив два кроки назад.

— Бу! — якесь дівчисько крикнуло мені на вухо. Я не злякався. Ні. Просто тіло само так зреагувало, що я підскочив і присів. Захисною реакцією називається. Коли я нарешті зрозумів, що сталося, то швидко випрямився.

— Ти що робиш? Зайнятися більше нічим? — я це вимовив дуже сердитим тоном, щоб вона зрозуміла, що зробила неправильно. Біля мене стояла дівчинка років чотирнадцяти з рудим неслухняним волоссям, яке так і вилазило з косички у всі боки. Одягнена дівчина була у джинсові шорти і білу футболку з Мікі Маусом.