Розділ 7

Я думала, що Даріс Мортей, лорд, один з наймогутніших магів наших земель, чемно відмовить, дивлячись мені прямо в очі або взагалі не приїде у таку далечінь. Але ж ні – він прямо тут, не замовкає ані на секунду, втамовуючи неабияку цікавість моїх рідних. Ще й призначив дату весілля та чекає, поки я зберу найнеобхідніше й ми одразу поїдемо до замку. Сказав, що зможу скупити хоч всю Кепітелію, якщо мені захочеться, припустимо, оновити гардероб.

Навіщо йому такий поспіх? Я б зрозуміла б, якби це він мав проблеми з магічною комісією, а не я. Але ж ні. То що в нього на думці? Навіщо досконалому та у всьому най-най чоловіку така невдаха, як я? Звісно, моя особина не з простенької родини, але він явно має щось на думці.

– То ти їдеш?– зазирнула Розалія. Вона єдина змогла взяти себе в руки й піти вслід за мною до кімнати. І це все при тому, що з іншими родичами не бачилася довше за неї. Я б образилася, але Даріс такий чарівний, що повністю їх розумію.

– У мене немає іншого виходу,– злегка посміхнулася навіть не знаючи радіти мені чи боятися.– Сама знаєш.

– Так,– усміхнулася золотоволоска, проте в її очах стояв сум.

– Ти не проти? Не злишся на мене?– просто мусила запитати. Знала, що думка кожного змінилася стосовно цього питання, але мені було важливо почути відповідь.

– Звісно, що ні. Ви ідеальна пара. Ще коли переписувалася з ним, то уявляла його зовсім іншим, а реальність… Ну ти знаєш. Коротче, закоханість як рукою зняло. Але ви ну просто ідеальна пара. Такі вже схожі за характерами, зовнішністю. Просто вибухові. І я дуже рада, що він погодився. А ще й у вас наче однакові стихії. Тобі не здається, що це просто доля?

– Доля кажеш? Можливо,– загадково посміхнулася. Знаю, яка тут доля. Не інакше як якась магія замішана.– Дякую, Розаліє. Ти найкраща.

– Ні – це ти найкраща.

– Хочеш посперечатися наостанок?– заусміхалася я.

– А чом би й не загадати давні часи, правда?

Хоч як речей було багато, зібралася я досить швидко. По-перше, мені допомагала Розалія. По-друге, мама таки покинула зятя й кинулася мені підказувати, що й до чого пасуватиме найбільше, тобто який одяг я маю взяти цілими комплектами. А ще час від часу прибігав Крейг і підганяв. Лише з разу четвертого розколовся, що про це його попросив сам Даріс Мортей. Та вони тільки познайомилися з ним, а вже виконують його прохання – от зрадники.

Проте я розуміла поспіх свого майбутнього чоловіченька – до сьогодні в його планах явно не було зустрічі з нареченою та її знайомства з новим домом. Проте це ж просто доля, як сказала Розалія, тож хай не бідкається і зачекає трішки. Мені тут, до його відома, ще з сім’єю потрібно попрощатися. І так не бачилися стільки років, а тут знову.

– Я вже сумую,– по черзі почала обіймати всіх. Так розійшлася, що навіть з Крейгом попрощалася. А в нас, до речі, ворожнеча в самому розпалі.

–Ох, а ми як,– скрушно похитала головою мама.- Пиши нам кожного дня, розповідай, що там у вас. Ми вже на весілля хоч приїдемо.

– А можна я в гості так просто приїжджатиму?– вигукнув Ейнар. Дядьку вже тридцять, а поводиться, як маленька дитина.

– Звісно,– одразу погодилася, а потім боязко поглянула на Даріса. А що як він проти?

– Приїжджайте тоді, коли вам заманеться. Але бажано попереджайте,– добродушно промовив він, заспокоївши мене.

Здається, майбутній наречений не лише красунчик, розумничок, а й добряк. Хоча це й могла бути звичайна ввічливість. Часто чула про ці його якості, адже дівчата, особливо в академії, любили попліткувати. Та й бачила кілька статтей у газетах. Але я не я, якщо за ці дні не дізнаюся, який же він насправді.

А поки ж ми вирушаємо у нашу першу подорож. Здається, ось і наступив час знайомитися по-справжньому.

Коли остання валіза плавно приземлилася у багажний відсік, Даріс Мортей підійшов до дверей карети й подав мені знак, що вже час. Я ще раз швиденько з усіма попрощалася й вже була на півдорозі, коли почула позаду себе поспішні кроки.

– Стривай,– промовив Ейнар, схопив мою руку та застібнув на неї дивний браслет. Фіолетові камінчики блискотіли під променями сонця, а якщо я крутила цю чудасію, то в самих камінчиках або щось переливалося, або бачила якісь спалахи. Хоча це могло лише так здаватися.– Це мій невеличкий подаруночок. Краще б ти не знала його дії. Але якщо прийде час, то все зрозумієш.

– Ти про що?

–Не можу більше нічого сказати. Лише що ця річ тобі абсолютно ніяк не зашкодить. Для інших вона буде звичайною прикрасою, але в неї є своя унікальна сила,- сказав небагато, проте я абсолютно довіряла йому. Він мав дар бачити можливі перебіги майбутнього і знав одну просту правду – якщо не розповідати про них, то можна уникнути небажаних наслідків.

– Дякую,– обійняла свого улюбленого братика.– Ти найкращий.

–Хто б сумнівався,– кинув гордовитий погляд в бік Крейга і підштовхнув мене у бік майбутнього чоловіка.– Це просто доля.

Я обернулася, але брат лише загадково посміхався. І він туди ж. Невже всі вважають, що нам судилося бути разом?