Розділ 3

Я забігла до кімнати Розалії та навмисне з гуркотом зачинила двері за собою. Ні, не тому, що злилася сама на себе за те, що не провела сьогодні більше часу з рідними. Знала, що ще встигну. Зараз же потрібно було дізнатися в єдиної сестрички, що ж таке змусило її подолати довгий шлях до Кепітелії. Ну а для цього спершу потрібно було, власне, розбудити сестричку.

З самісінького дитинства Розалія показувала неабиякі навички непробудного сну. Її абсолютно нічого не могло підняти з ліжка, деколи навіть магією намагалася це зробити, але дарма. Молодша сестричка мала дуже потужний дар і неначе відчувала наперед, що хочу зробити та просто перед сном начакловувала на себе щит. Ладна поставити все, що завгодно на те, що її і найсильніші маги в такі моменти не змогли б дістати (а моя скромна особина також відносить себе до їх числа).

Проте в той момент мала щиру надію на те, що стрес виллється у інше русло й вплине на надзвичайний сон Розалії. Більш того, я щиро й усім серцем вірила в це. І, до речі, не прогадала. Після гуркоту сестричка ще кілька разів перевернулася з боку на бік, загорнулася сильніше у одну зі своїх м'якусіньких ковдр, а потім раптом стрепенулася і загорлала:

— Ні, не чіпайте! Не забирайте мене, будь ласка! Прошу вас, прошууу, — уже ридала вона, прикриваючи своє обличчя руками. За кілька хвилин з прекрасної казки воно перетворилося на зображення повного відчаю, розпачу, що душив з середини та неначе чорними згустками негативу поглинав Розалію все більше й більше.

Я навіть не очікувала, що все настільки серйозно. Скидалося на неабияку загрозу хоча б тому ж ментальному здоров’ю. А з, як я думала, абсолютно непотрібних навичок академії, мені найбільше запам’ятався саме курс медицини. Ні, нас не готували на цілителів, просто розказували головне, але навіть там достеменно зрозуміла і ретельно простежила залежність фізичного стану від ментального.

— Ну все, сестричко, заспокойся, — обійняла її та почала легенько погладжувати по спині. — Тут нікого немає. Вибач, це я тут стільки шуму наробила. Не знала, що так вийде.

— То…, — озирнулася вона по сторонах, все ще схлипуючи та хаотично витираючи обличчя і так вже мокрими від сліз руками. — Тут нікого немає, так? Немає ж?

— Звісно. Чому б я тобі говорила неправду. Знаєш же, що ніколи такого не зроблю. Та й твій дар дуже сильний, можеш перевірити мене сама, — зняла ментальний блок, щоб Розалія легко могла проникнути мені в голову й перевірити спогади. Процедура не з простих, проте навіть у такому стані Розалія з легкістю впоралася б з усім.

Але та й не стала цього робити. Розалія прекрасно розуміла, що я не люблю брехати. Принаймні їй. Зате братчик Крейг опинився тут як тут і одразу почав ритися по моїх спогадах зі столиці. Ох, от-от підібрався б до найцікавішого. Подивилася б я на його обличчя в цей момент…

— Крейг, забирайся геть! — подумки прокричала я так гучно, як тільки могла.

Як чудова сестра й зразкова адептка академії, я прекрасно знала цей напрочуд помічний прийомчик. Він не раз знадобився мені, аби провчити тих, хто забагато хотів знати. Будь то вечірка чи ще що, де ми робили усілякі штуки на спір — чомусь всім вкрай кортіло залізти в мої думки. Особливо братчику Крейгу, що частенько намагався пробити мої ментальні захисти ще в рідному Солейтмі. Але після свого відкриття цієї чудо-штуковини в академії, я знала, що рано чи пізно використаю це й проти своєї кровиночки. Після цього його слух ще хвилин п’ять не зможе повернутися до норми. Але хай знає, як лізти туди, куди не просять.

— Не потрібно, — видавила з себе Розалія. — Я тобі завжди довіряла найбільше. Тому й подумала, що лише ти мені зможеш допомогти з...

— З чим саме? Не тягни, — не втрималася, коли золотоволоска затнулася. — Розкажи мені, сестричко. Будь ласка!

Розалія зручніше вмостилася на широкому ліжку, покритому гарненьким пухким пледом. Витерла рукавом брунатної сукні сльози й почала тендітними тремтячими руками перебирати своє золотаве волосся. Вона досі скажено нервувала, хоча я відчувала, що ось-ось і дізнаюся страшну таємницю. Як і розуміла, що вона навіки залишиться суто між нами. Хібащо протилежного захоче вона сама.

— Все почалося приблизно рік тому, — почала розповідати вона, а у її блакитних очах знову забриніли сльози, що от-от готові були зірватися маленькими крапельками та ще більше зіпсувати фіолетову сукенку з блакитним мереживом. Проте Розалія все ж тримала себе в руках. — Однієї ночі була дуже сильна гроза. Блискавки спалахували в небі щосекунди, гілки дерев тільки те й робили, що тріщали під сильними подувами вітру і ламалися, падаючи додолу. Потужний гуркіт грому дужчав щосекунди. Мені було дуже лячно й я ніяк не могла заснути, намагаючись не повертатися свідомістю у той день. Знаєш же, як я колись маленькою побігла на озеро й мене там застала дуже сильнагроза?

Я мимоволі пригадала той страх, що опанував мною у вісім років. Ні, це було не через силу стихії, якої страхалися всі ендорці через несподіваність її наслідків у нашому королівстві. Я ще змалку встигла зрозуміти, що нічого не боялася так сильно, як втрат. Магія, то ще навіть таке... Але от втратити когось з власної родини, особливо молодшу сестричку — найгірше, що могло б статися.

Саме тому того дня я накинула на себе довгого плаща й подалася на пошуки маленької Розалії. Знала, що вона з друзями буде крутитися десь біля озера, адже там було їхнє улюблене місце для ігор. Високий очерет та пологі дерева, з яких можна було зробити чудові зелені будиночки — були нашим місцевим скарбом, біля якого увесь вільний час проводила колись і я.