Розділ 2

Як же я давно не була у Солейтмі, своєму рідненькому містечку. Пам’ятаю, як збиралася до Кепітелії – кидала всі речі до величезних різнокольорових валізок, навіть не роздивляючись. Так випадково прихопила блакитну літаючу праску, яка кожного разу вміла неабияк здивувати. Ото Бель раділа… На свято першокурсників вона хотіла попрасувати свою перлову сукню, а праска розбушувалася й залишила подрузі синяк під оком. І він був таким великим та яскравим, що ого-го. Завжди добродушна Белівія Калеон так розлютилася, що готова була прокляття на мене накласти. І це моїй бідній особині ще пощастило, що в подруги дар повноцінно розвинувся лише на другому курсі, коли вже все забулося. А що було б… Ой не пощастило б моїй скромній особині, якій краще вдаються заклинання атаки, а не захисту.

Десь сім-вісім років тому лише магія сім’ї Калеонів була здатна зрівнятися з даром Менджілів. Вона могла будь-що, навіть настільки непередбачуване, як от забрати собі мою силу. А я страшенно не хотіла, щоб моя втеча з рідної домівки була даремною. Я навіть до батьків не приїздила та не бажала з ними бачитися через це. Взагалі найбільше тікала від них саме тому, що вони мали владу забрати магію. Жахливий ритуал, як на мене, ще й досліджений не до кінця. От навіщо взагалі допускати можливість того, що хтось може повністю забрати всю твою магію й запрограмувати її повернення на будь-який вік? Так вона вже й внукам передатися може, а тобі доведеться все життя провести без цього величного дару та всіх його можливостей.

А в тому, що це лише питання часу, я не сумнівалася десь так років з чотирьох-п’яти, коли старший брат Крейг настрахав мене даним ритуалом. Вже тоді я бешкетувала й найбільше любила влаштовувати пастки саме йому. Кого-кого, а чотирнадцятирічного Крейга було не жаль, на відміну від десятирічного Ейнара. Його і так життя не помилувало. Він був єдиним з Менджілів, хто не отримав дар від народження і намагався компенсувати це знаннями. Днями не вилазив з бібліотеки. Часом навіть думала, що, можливо, батьки таки скористалися дивним ритуалом. Але як я тоді вже в кілька місяців якось примудрилася накласти перше невеличке прокляття на Крейга? Взагалі аніскілечки не серйозне. Звичайна короткочасна спотикайка. Тато розповідав, що тоді дуже пишався мною. Звісно доти, поки мама злісно не гиркнула на нього.

Ох, які приємні спогади… Дечого я не пам’ятаю, але так цікаво слухати теплі родинні байки. Було слухати… Зазвичай різні історії Менджілі розповідають сидячи біля величенького каміна й слухаючи заспокійливе тріскотіння. Тоді чарівна атмосфера родинного затишку лише посилює ефект, даючи змогу уявляти маленького Крейга з пухкенькими рожевими щічками, пригадувати, як розумничок Ейнар у свої шість придумав перший грандіозний винахід та реготати з чудернацької строкатої сукні, яку спорудила п’ятирічна Розалія з покривал.

А я останнім часом через безглузду маячню свого братчика Крейга була позбавлена цього всього. Ірраціональний страх залишитися без магії був єдиним, що лякало бідненьку Даяну Менджіль, себто мене. Лише коли стукнуло двадцять чотири, чомусь зрозуміла, що це того не варте й захотіла зустрітися з батьками. А тут вже відгукнулися правила академії про те, що з якогось дива існує сувора заборона про подібні заходи й лише поодинокі випадки дозволені (спойлер, моя ситуація до них явно не належала). І знову дурні правила. Вони взагалі мають бути розрахованими на тих, хто не навчився контролювати власну магію, а не на таких ендорців як я, з родин могутніх магів. До речі, навіть не впевнена скільки їх загалом. Дуже багато хто приховує власну сутність і могутність дару. Кажуть, що це заради безпеки, але за двадцять чотири роки свого життя я так і не змогла зрозуміти, яка ж така небезпека їм загрожує.

Проте ось нарешті й приїхала на територію рідненького містечка. Зможу побачити їх всіх: красуню маму, мудрого тата, бешкетуватого, попри вік, Крейга та завжди замисленого Ейнара. Ну а золотоволоса Розалія вже поруч зі мною тихенько спить, розкинувшись на багряних вишитих подушках карети.

А ще нарешті можу помилуватися красою Солейтмі. Як же я скажено сумувала за сучасно-старовинним містечком, за постійно квітучими деревами обабіч дороги, за невеличким озером, над яким височіє міст, за високими шпилями будівель та…тишею, що завжди панує на його вулицях. Тут навіть розмовляють пошепки. Лише у себе вдома можна дуріти й верещати, як різаний. Така вже неписана традиція, що існує вже більше, ніж кілька століть. Та її чомусь нікому й не хочеться порушувати, як і магічних правил, що з якогось дива панують у кожному місті, окрім столиці.

Високий будинок кольору фіалки з білими колонами, височів уже за рогом і я невідривно стежила за ним. Намагалася відтворити кожну найменшу деталь, яку прикривали дерева, по пам’яті. Але облишила це заняття, як тільки побачила на порозі будинку батьків. Мабуть, вони розуміли, що якщо Розалія поїхала до столиці, то незабаром повернеться разом з їх блудною донькою.

Чим ближче під’їжджала карета, тим краще могла роздивитися їх не на жарт стурбовані обличчя, поцятковані зморшками. Обоє вже посивіли й не намагалися приховати власного віку за новітніми кремами, різноманітними фарбами чи магією. Вони завжди були справжніми, собою і за це я їх цінувала найбільше. А ще… як же сумувала за ними. Раніше навіть не усвідомлювала, наскільки сильно.

Не встигла карета спинитися, як я вискочила з неї й притримуючи довгу блакитну сукню руками, побігла до батьків. Так хотілося обійняти їх, вдихати такі знайомі запахи рідкісних іонічних парфумів і не розлучатися ані на секунду.

Нарешті я вдома. Але що ж привело мене сюди? З чим доведеться зіткнутися віч-на-віч вже за лічені години?