Глава 34

Зірки вже почали проглядати крізь оксамитову темряву, коли Ганна, втомлена після довгого робочого дня, нарешті ступила на терасу свого ресторану. Настав жовтень, але погода залишалася доволі теплою. Відвідувачі давно розійшлися, шум посуду стих, залишивши лише мелодійне скрекотіння цвіркунів.

З-за рогу будинку, пирхаючи й пихкаючи, виїхав старенький, але доглянутий автомобіль білого кольору. З машини, сяюча і радісна, випурхнула Валентина Іванівна. На ній була проста біла сукня, прикрашена мереживами, а на голові красувався стильний капелюшок зі стрічкою. Очі матері променилися любов'ю і щастям.

- Ганнуся! - вигукнула вона, підбігаючи до тераси. - Я до тебе!

Ганна, приголомшена, піднялася їй назустріч.

- Мамо? Що ти тут робиш?.. - пробурмотіла вона, не вірячи своїм очам.

- Як що роблю? - розсміялася Валентина Іванівна. Її кроки луною лунали кам'яними сходами, які ведуть до тераси, оповитої зеленню дикого винограду. - Скучила я за тобою, донечко! Та й новиною поділитися хотіла.

- Якою новиною? - запитала Ганна, все ще не до кінця усвідомлюючи те, що відбувається.

Не стримавши лукавої усмішки, Валентина Іванівна міцно стиснула руки доньки й, з нетерпінням у голосі, повідомила:

-Я заміж вийшла, Ганнусю! Ми з Інокентієм Петровичем нарешті одружилися!

Ганна схопилася.

-Мамо, ти серйозно?

- Серйозніше нікуди! - підтвердила Валентина Іванівна.

- А чому мені нічого не сказали?

- Я вважаю, що це диво тільки для двох. Та й у тебе справ по горло. Не стала тебе відволікати.

- Мамо, я так рада за тебе! - вигукнула вона, обіймаючи матір. - Ви з Інокентієм Петровичем чудова пара!

Валентина Іванівна міцно обійняла доньку.

-Я теж рада, Ганнусю. І на честь цієї події ми навіть машину взяли в кредит! Завтра з салону поїдемо забирати.

-Машина?! У кредит?! Та ти що, жартуєш, мамо? - вигукнула Ганна, округливши очі від подиву. - Це ж так дорого!

- Ти що не можеш навіть порадіти за мене? - обурилася мати.

- Мамо, я... я не знаю, що сказати. З одного боку, я шалено рада за тебе і за нову машину. А з іншого... це якось усе так несподівано. І звідки такі гроші?

- Життя налагоджується! Я знайшла своє покликання і почала заробляти.

Ганна виразно подивилася на матір, вимагаючи пояснень.

- Я ж блогер, і в мене море підписників! Настя показала мені, як на цьому можна заробити. Тож ми з Інокентієм збираємося в круїз Середземним морем. Нам подобається ідея побачити одразу кілька країн, не розпаковуючи валізи.

Ганна зітхнула з полегшенням.

- Мамо, ось як ти примудряєшся? Нічого не боїшся.

- Донечко, все з віком приходить. Молодість - це час, коли ми живемо майбутнім. Старість - це час, коли живеш сьогоденням.

- До речі про молодість. Настя до мене сьогодні приходила, - повыдомила Аня, бажаючи негайно обговорити з мамою питання, яке її хвилює.

Валентина Іванівна удала, ніби не в курсі цього, хоча все вже дізналася від онуки.

- Ви хоч не посварилися з нею знову?

- Ні. Але ми з нею довго говорили.

Ганна не втрималася і давала волю емоціям.

- Мамо, я так зла на Леоніда за те, що він напоумив нашу доньку змінити свою зовнішність. Просто лопаюся від люті.

- Але ти ж не будеш заперечувати, що Настя стала виглядати просто приголомшливо? - акуратно поцікавилася мати.

- Я не поділяю твого захоплення з цього приводу, мамо. Я ж не впізнаю обличчя власної доньки.

- Але Настя щаслива, а це означає, що і ти теж маєш радіти.

- Ви всі змовилися проти мене, - ображено склала Ганна руки на грудях. - Повірити не можу, що ти підтримуєш це безумство.

- Не переживай так, люба. Діти - це не наша власність. Вони виростають і йдуть своїм шляхом, обираючи життя, яке їм до душі. Пам'ятаю, і ти в юності чимало мені нервів попсувала. Було багато того, з чим я не була згодна, що мені не подобалося. Але, хай там як, я завжди приймала твій вибір, адже люблю тебе безмежно.

Ганна, осяяна мудрою посмішкою, зробила крок до матері й знову міцно обійняла її.

- Матусю, я так тебе люблю! - прошепотіла вона, притискаючись до неї щокою.

Сльози радості й зворушення підступили до очей Валентини Іванівни.

- І я тебе люблю, донечко, - відповіла вона, ласкаво погладжуючи волосся Ані.

Валентина Іванівна, змахнувши з вій зрадницьку сльозинку, розгублено пробурмотіла:

- Ну ти даєш, Ганнусю! Довела мене до сліз. Зараз з намальованих вій чорне потече, і на обличчі в мене буде все одно що бойове розфарбування в індійців! А мене Інокентій у машині чекає, у нього ж серце слабке, від такого конфузу й інфаркт схопити може.

Жінка, схаменувшись, суворо подивилася на доньку.

- А ти коли, нарешті, звільниш ці хороми? - буркнула Валентина Іванівна. - Непристойно господині ресторану тулитися за стінкою кухні, як миша в норі.

Ганна, схаменувшись, вигукнула:

- Почекай, матусю, я тобі дещо покажу! Ти ж давно тут не була, а тут такі зміни!

Вона клацнула кнопкою включення, і сад спалахнув міріадами вогнів. Здавалося, ніби він ожив, як у чарівній казці, відкинувши тінь сумнівів і огорнувши все навколо чарами таємничості.

- Подивись-но, яка краса навколо! - вигукнула Валентина Іванівна. - Невже ви встигли тут навіть цілий сад розбили?

- Ні, мамо, він тут був завжди, - пояснила Ганна. - Просто за ним більше ніж півстоліття ніхто не доглядав, ось він і почав заростати.

- Ой, як же тут чарівно! Справді дихається легко і вільно! - захоплено вигукнула Валентина Іванівна.

- Яка ж ти розумниця, Ганнусю! - з гордістю промовила вона. - Розгледіла це чудове місце й облаштувала його.

Ганна сумно похитала головою.          

- Ні, матусю, це не я. Вона зітхнула. Це все гроші. А я, наслухавшись байок від місцевих жителів, серйозно повірила, що мені заважає працювати розгніваний дух кохання.