Глава 34

Зірки вже почали проглядати крізь оксамитову темряву, коли Ганна, втомлена після довгого робочого дня, нарешті ступила на терасу свого ресторану. Настав жовтень, але погода залишалася доволі теплою. Відвідувачі давно розійшлися, шум посуду стих, залишивши лише мелодійне скрекотіння цвіркунів.

З-за рогу будинку, пирхаючи й пихкаючи, виїхав старенький, але доглянутий автомобіль білого кольору. З машини, сяюча й радісна, випурхнула Валентина Іванівна. На ній була проста біла сукня, прикрашена мереживом, а на голові красувався стильний капелюшок зі стрічкою. Очі матері променилися любов'ю та щастям.

— Ганнусю! — вигукнула вона, підбігаючи до тераси. — Я до тебе!

Ганна, приголомшена, піднялася їй назустріч.

— Мамо? Що ти тут робиш?.. — пробурмотіла вона, не вірячи власним очам.

— Як це «що роблю»? — розсміялася Валентина Іванівна. Її кроки луною відбивалися від кам’яних сходів, що вели до тераси, оповитої зеленню дикого винограду. — Скучила я за тобою, донечко! Та й новиною поділитися хотіла.

— Якою новиною? — запитала Ганна, все ще не до кінця усвідомлюючи те, що відбувається.

Не стримавши лукавої усмішки, Валентина Іванівна міцно стиснула руки доньки й із нетерпінням у голосі повідомила:

— Я заміж вийшла, Ганнусю! Ми з Інокентієм Петровичем нарешті одружилися!

Ганна підхопилася на нові:

— Мамо, ти серйозно?

— Серйозніше нікуди! — підтвердила Валентина Іванівна.

— А чому мені нічого не сказали?

— Я вважаю, що це диво тільки для двох. Та й у тебе справ по горло — не стала тебе відволікати.

— Мамо, я так рада за тебе! — вигукнула Ганна, обіймаючи матір. — Ви з Інокентієм Петровичем — чудова пара!

Валентина Іванівна міцно притисла доньку до себе.

— Я теж рада, Ганнусю. І на честь цієї події ми навіть машину взяли в кредит! Завтра з салону поїдемо забирати.

— Машина?! У кредит?! Та ти що, жартуєш, мамо? — Ганна округлила очі від подиву. — Це ж так дорого!

— Ти що, не можеш навіть порадіти за мене? — обурилася мати.

— Мамо, я... я не знаю, що сказати. З одного боку, я шалено рада за тебе і за нову машину. А з іншого... це якось усе так несподівано. І звідки такі гроші?

— Життя налагоджується! Я знайшла своє покликання і почала заробляти.

Ганна виразно подивилася на матір, вимагаючи пояснень.

— Я ж блогерка, і в мене море підписників! Настя показала мені, як на цьому можна заробити. Тож ми з Інокентієм збираємося в круїз Середземним морем. Нам подобається ідея побачити одразу кілька країн, не розпаковуючи валізи.

Ганна зітхнула з полегшенням.

— Мамо, ну як ти примудряєшся? Нічого не боїшся!

— Донечко, все з віком приходить. Молодість — це час, коли ми живемо майбутнім. Старість — це час, коли живеш сьогоденням.

— До речі, про молодість. Настя до мене сьогодні приходила, — повідомила Ганна, бажаючи негайно обговорити з мамою питання, яке її хвилювало.

Валентина Іванівна вдала, ніби не в курсі справи, хоча вже про все дізналася від онуки.

— Ви хоч не посварилися з нею знову? — Ні. Але ми довго говорили.

Ганна не втрималася і дала волю емоціям:

— Мамо, я так злюся на Леоніда за те, що він підбурив нашу доньку змінити зовнішність! Просто киплю від люті.

— Але ж ти не заперечуватимеш, що Настя тепер виглядає просто приголомшливо? — обережно поцікавилася мати.

— Я не поділяю твого захоплення, мамо. Я не впізнаю обличчя власної дитини!

— Але Настя щаслива, а отже, і ти маєш радіти.

— Ви всі змовилися проти мене? — ображено спитала Ганна руки на грудях. — Повірити не можу, що ти підтримуєш це безумство.

— Не карайся так, люба. Діти — не наша власність. Вони виростають і йдуть своїм шляхом, обираючи життя до душі. Пам'ятаю, і ти в юності чимало мені нервів попсувала. Було багато того, з чим я не погоджувалася, що мені не подобалося. Але, хай там як, я завжди приймала твій вибір, адже люблю тебе безмежно.

Ганна, зворушена цією мудрою усмішкою, ступила до матері й знову міцно обійняла її.

— Матусю, я так тебе люблю! — прошепотіла вона, притискаючись щокою до її плеча. — І я тебе люблю, донечко, — відповіла вона, ласкаво погладжуючи волосся Ганни.

Валентина Іванівна, змахнувши з вій зрадницьку сльозинку, розгублено пробурмотіла:

— Ну ти й даєш, Ганнусю! Довела мене до сліз. Зараз туш потече, і матиму на обличчі бойове розфарбування індіанця! А мене ж Інокентій у машині чекає. У нього серце слабке, від такого видовища ще інфаркт схопить.

Жінка схаменулася й суворо подивилася на доньку.

— А ти коли вже нарешті звільниш ці хороми? — буркнула вона. — Непристойно власниці ресторану тулитися за стіною кухні, мов миша в норі.

Ганна стрепенулася: