Глава 24

Ганна влетіла в будинок, немов обпалена полум'ям. В її очах палав вогонь гніву, а на щоках - рум'яні плями, немов від ляпасів. Кинувши піджак на спинку стільця, вона, не звертаючи уваги на спантеличений погляд матері, кинулася на кухню. Наливши склянку води, вона жадібно випила її, немов намагаючись втамувати не тільки спрагу, а й гнів, що охопив її.

Мати, що сиділа за столом, мовчки спостерігала за дочкою, насупивши брови. Коли Ганна, нарешті, втамувала спрагу і, важко дихаючи, опустила склянку, мати не витримала:

- Ну що сталося? Що тобі наговорила ця Віра? - запитала вона, намагаючись приховати хвилювання.

Ганна, не сідаючи, стиснула руки в кулаки.

- Вона мене вигнала! - випалила вона, голос її тремтів від обурення.

Валентина Іванівна розчаровано скривилася, але промовчала.

- Мамо, у нас знову великі проблеми! - вигукнула Ганна, в її очах блиснули сльози. - Настя розбила машину Микити Громова!

Мати ахнула.

- Як це розбила?

- Дуже просто, взяла цеглу і кинула в машину вартістю понад сімдесят тисяч євро. Валентина Іванівна прикрила рот рукою.

 - І що на неї найшло?

 - Це не настільки важливо, тому що він заяву на неї в поліцію накатав. - Який же негідник!

- Мамо, Настя теж добра: вона розбила йому машину. Машину! - з обуренням вигукнула Ганна.

- Ну і що з того? Його татусь, звісно, купить йому нову машину. А ось серце, яке Микита розбив Настусі, вже не відновиш, - з гіркотою заперечила Валентина Іванівна.

- Ой, мамо! Ну коли ж це вже скінчиться? - вибухнула обуренням Ганна, із силою вдаривши кулаком по столу. - У мене більше немає сил. Я не знаю, що робити.

Валентина Іванівна здригнулася і поспішно прибрала зі столу вазу з фруктами, боячись, що та теж стане жертвою гніву дочки. Нервово смикаючи край фартуха, вона намагалася не зустрічатися з Анною поглядом.

- А що робити? - запропонувала вона невпевнено, намагаючись звучати якомога спокійніше. - Можливо, варто його батькові зателефонувати й все пояснити?

- Олегу Громову? - перепитала Ганна, з обуренням у погляді. - Ще чого! - фиркнула вона, закинувши голову. - Нізащо! Я йому перша дзвонити не буду! До того ж хіба ти мені не повторювала, щоб я з ним не зв'язувалася? - вигукнула вона.

- Ну, говорила, - незворушно сказала вона. - І взагалі, я відповідаю за свої слова, але не за те, як ти їх трактувала. Чому ж ти така вперта? Усе робиш на зло. Може, мені заборонити тобі йому дзвонити? Тоді ти обов'язково це зробиш.

- Знайдемо інший варіант. І без нього розберемося, - твердо вимовила Ганна, дивлячись матері в очі.

- Правду кажуть, - задумливо промовила мати. - Є такі рішення, після прийняття яких таргани в голові аплодують стоячи.

Ганна ображено похитала головою. Їй не хотілося повторювати помилку, яку вона зробила раніше. Домовлятися з Громовим.

- А ти подумай, - порадила мати. - Що для тебе важливіше? Твоя гордість чи майбутнє доньки?

- І що ж я йому скажу? - вимовила Ганна, сарказм відчувався в її голосі. - Я йому так багато винна, що тепер, мабуть, можу сміливо здатися в рабство.

Ганна не хотіла пояснювати матері, що, погодившись на умови Громова вперше, вона зробила дурну помилку. Із самого початку він явно розраховував не тільки на робочі відносини, а й на щось більше. А вона, як завжди, не мала достатньої проникливості, щоб вловити його справжні наміри. І якщо вона знову йому зателефонує, та ще й із запитанням "що робитимемо з моїм новим боргом?", то він, найімовірніше, просто посміється з неї, а потім цинічно поверне розмову до тієї самої теми, на якій вони зупинилися минулого разу. Її гордість гризла думка про таке приниження.

Ні, вона не могла цього зробити. Вона повинна була знайти інший вихід. Але який?

- Я хочу побути на самоті, - вимовила Ганна і вирушила до своєї кімнати.

- Іди, звісно, сховайся у свою мушлю, - із сарказмом пробурмотіла Валентина Іванівна, дивлячись услід доньці. - Тільки проблеми це не вирішить.

Ганна впала на ліжко, відчуваючи всепоглинаючу втому й апатію до всього, що коїться. За плечима тягнулися кілька нервових днів. Варто було стресу навалитися на неї всією своєю міццю, як організм ніби натиснув якусь червону кнопку "екстрене вимкнення".

Вона відкинулася на м'яку подушку, вдихаючи аромат свіжої наволочки, і втомлено прикрила очі. Сон одразу ж підхопив її й забрав у свої незвідані далі, де не було проблем і тривог.

- Аню, Ганнусю! Прокидайся, донечко, - прозвучало крізь сон, змушуючи Аню знехотя прокинутися. Розплющивши очі, вона зустріла стривожене обличчя матері та вловила багряні барви західного неба, що заливають кімнату.

- Що сталося? - запитала вона, відчуваючи, як міцний сон, немов заколисуючий вихор, не хоче її відпускати й тягне назад у свою солодку безодню.

- Ти давай-но вставай і приведи себе до ладу швидше, там до тебе цей Олег Громов завітав власною персоною. Поговорити хоче про щось.

Ганні раптом ця новина здалася настільки абсурдною, що вона не сонно перепитала, посміхнувшись:

- Громов у нашій квартирі? І ти його впустила?

- Так, - підтвердила мати. - Сидить на кухні весь такий поважний, у вишуканому костюмі. Але нічого поганого сказати не можу, костюм йому пасує. І очі ці чорні... Просто зачаровують. Не інакше, циганська кров тече в його жилах?

- Ага, - сонно похитала головою Анна і протягнула: - А ще ти йому чай липовий заварила?

- Звичайно, заварила! - підтвердила мати.

Ганна здивовано скривилася, не вірячи тому, що відбувається, і знову заплющила очі.

- Зрозуміло, це просто сон.

- Ніякий це не сон! - вибухнула Валентина Іванівна і посмикала доньку за рукав. - Збирайся і йди негайно до нього. Він мене нервує. Грошей же йому тепер скільки винні! Треба Настуню рятувати.

- Що?! - тут же здивовано підскочила Ганна і навіть відчула, як у боці щось хруснуло. - Навіщо він тут?