Глава 22

Валентина Іванівна, спритно орудуючи ополоником, лила на сковорідку рідке тісто, яке, шиплячи й потріскуючи, одразу перетворювалося на рум'яний, апетитний млинець. Аромат свіжої випічки лоскотав ніздрі, ваблячи до столу. Вона нетерпляче поглядала на двері в кухню, чекаючи на появу доньки.

Ганна, з рушником, згорнутим на голові, вийшла з ванної кімнати й кинула швидкий погляд на матір. Побачивши гарячі млинці, вона мимоволі посміхнулася. Валентина Іванівна, вловивши цю посмішку, з теплотою промовила:

- Ганнусю, йди скоріше поїж. Я твої улюблені млинці приготувала.

Ганна, сприйнявши це своєрідне вибачення матері за нещодавню сварку, неспішно увійшла в кухню, сіла за стіл і з задоволенням почала ласувати млинцями, щедро поливаючи ароматним медом.

- Ось чай липовий заварила. Як ти любиш, - тепло посміхнулася Валентина Іванівна, сідаючи навпроти доньки.

- Спасибі, мамусю, - подякувала Ганна, відчуваючи, як із душі спадає тягар образи. - Вибачення прийнято.

Валентина Іванівна підперла рукою обличчя, занурюючись у роздуми.

- Ах, я прямо спати не могла, все думала про тебе і цього Громова, - з тривогою в голосі промовила вона.

Ганна відсунула тарілку з млинцями вбік, апетит миттєво пропав при згадці про Олега.

- Мамо, будь ласка, не починай... - благала вона, відчуваючи, як серце стискається від болю.

- Ні, ти, будь ласка, мене вислухай, - попросила мати, в її очах блищала надія.

Ганна, зітхнувши, приготувалася до непростої розмови.

- Я знаю, що була груба з тобою і з ним, але я навіть уявити собі не могла, що ви наважитеся на таке, - із докором промовила Валентина Іванівна.

- На що ми зважимося? - не розуміючи, про що говорить мати, запитала Ганна.

- Сама знаєш! - вигукнула вона, але тут же пом'якшилася. - Вибач, що порівняла тебе козою, яка лізе в чужий город. Я була у нестямі від злості, коли зрозуміла, що ти закохалася в цього Громова. Ти ж зовсім не легковажна, Аня. Навпаки, завжди така обережна, закрита в собі. Я так хотіла, щоб ти нарешті вирвалася з цього свого кокона, але коли це сталося, я замість підтримки накинулася на тебе з докорами.

Валентина Іванівна опустила голову, почуваючись винуватою.

Ганна, дивлячись на матір, мимоволі посміхнулася.

- Нічого страшного, мамо, - ласкаво промовила вона. - Я розумію, що ти хвилювалася за мене.

- Я ж сама... Сама колись була молодою і кохала. Тільки в мій час багато чого не можна було. І в житті ми зовсім не розумілися, - із сумом у голосі згадувала Валентина Іванівна.

- Я тому за Інокентія заміж не вийшла, бо він матері моїй не подобався. - Сльоза скотилася по її щоці, яку вона одразу ж змахнула. - Донечко, життя - це не гра за правилами. Іноді потрібно пірнати у вир з головою, щоб зрозуміти, чи це твоє. А Настя... Настя - розумна і чуйна дівчина, вона тебе обов'язково підтримає.

Анна слухала уважно, намагаючись зрозуміти, що хоче сказати мати.

- Спасибі, мамо, за підтримку, - з вдячністю промовила вона.

- Але з чого ти вирішила, що в мене з Олегом є якісь стосунки? - з подивом запитала Ганна.

Валентина Іванівна раптом роздратовано хмикнула.

- Тому, що ти моя дочка, - з упевненістю в голосі відповіла вона. - І з одного погляду можу визначити, що з тобою відбувається, - додала вона, пильно дивлячись на доньку.

Ганна зніяковіла, але не стала заперечувати очевидне.

- Я їду в Італію наступного тижня, - з сумним зітханням промовила вона. - Мене давно кличуть працювати в одному ресторані, але я все не наважувалася залишити тебе і Настю. Але ловити мені в цьому місті більше нічого, а так я зможу швидше роздати борги.

Валентина Іванівна, з хвилюванням у голосі, видихнула:

- А як же Громов?

Ганна, опустивши очі, відповіла:

- А що Громов? Він живе своїм життям.

- Як це «своїм життям»? - з обуренням вигукнула Валентина Іванівна.

- Хіба ти його не любиш?

- Не можу я бути з ним, мамо, - з гіркотою в голосі промовила Ганна.

- Чому? - не розуміючи, вигукнула Валентина Іванівна.

-Тому, що кохання в цьому конкретному випадку недоречне, - з тремтінням у голосі промовила Ганна.

- А ти впевнена? - із сумнівом в очах запитала Валентина Іванівна.

- Так, - відгукнулася Анна.

- А як же ти це зрозуміла?

- Не варто недооцінювати мене, мамо, - з ледь стримуваною печалю в голосі промовила Ганна. - Я вже давно вмію розпізнавати прихований сенс у словах і вчинках людей.

Валентина Іванівна, підійшовши до доньки, обійняла її й з ніжністю прошепотіла:

- Ах, Ганнусю, мила моя. Не сумуй. Час усе розставить на свої місця. Ось і ми з Інокентієм. Скільки років були в розлуці, скільки болю винесли... Але любов, як не верти, все одно перемагає.

Ганні чомусь від слів матері стало ще болючіше. Може в когось є цей примарний шанс на кохання, а вона про це й думати не бажає.

- У Мілані мені доведеться розпочати з простого кухаря, але якщо все складеться добре, то за півроку я зможу посісти посаду су-шефа, а це вже зовсім інші гроші, - розмірковувала Ганна вголос, відгороджуючись від своїх почуттів і бажань.

Валентина Іванівна похитала головою.

- Але невже немає жодної можливості знайти роботу вдома?

- На жаль, ні. Є один цікавий варіант. Господар ресторану, який зараз продається, пропонує мені з ним попрацювати. Але я сумніваюся, що він буде зацікавлений у подальшій співпраці після того, як справи закладу налагодяться. Якби в мене були кошти, я б викупила це місце, і сама його розкрутила. У мене достатньо навичок ведення бізнесу і майстерності, щоб зробити це місце успішним. Але кредитна кабала, нав'язана мені Леонідом, висить мертвим тягарем і не дає мені виринути на поверхню.

- А скільки тобі потрібно грошей? - запитала мати.

- Зараз у мене немає таких грошей. Мені потрібні інвестори, мамо. Я буду шукати їх у Мілані. Є одна людина, яка, можливо, погодиться допомогти. Але це буде нелегко. І потрібен деякий час.