Глава 4

РОЗДІЛ 4
Настя провела у своїй кімнаті кілька днів, повністю захоплена безоднею відчаю. Увесь цей час вона невтішно ридала, категорично відмовляючись бачитися з ким-небудь і навіть чути про необхідність іти до університету. Ганна, збираючись на роботу, з тривогою в душі звернулася до Валентини Іванівни:

— Мамо, що нам робити? Настя пропускає заняття, але ж прогулювати їй не можна. Вона з такими труднощами вступила до університету...

Літня жінка лише безпорадно розвела руками:

— Що я можу вдіяти? Вона замкнулася в кімнаті й відмовляється виходити. Навіть від своїх улюблених млинців із вишневим варенням відмовилася. А ти весь час на роботі, — із сумом у голосі говорила вона.

Ганна важко зітхнула, підійшла до дверей доньчиної спальні й обережно постукала.

— Настуню, рідна моя, відчини двері, — ласкаво промовила вона, але у відповідь почула лише непривітну тишу.

Ганна притулилася вухом до дверей, прислухаючись. У кімнаті доньки життя не відчувалося. Серце її стиснулося від болю. Вона не знала, що робити: як допомогти Насті, як витягнути її з цього стану? Ганна знову постукала, цього разу наполегливіше.

Валентина Іванівна знову безпорадно знизала плечима, висловлюючи щирий жаль, ніби мовчки промовляючи доньці: «Бачиш, я ж тобі казала».

Ганна вирішила спробувати ще раз достукатися до любої доньки. У них завжди було повне взаєморозуміння і довіра. Можливо, Настя її послухає.

— Будь ласка, не відгороджуйся від нас, — ласкаво покликала Ганна, але безрезультатно. — Донечко, ми тривожимося за тебе. Так просто не може більше тривати, нам час поговорити про це, — промовила вона, сподіваючись, що Настя почує її слова і відчинить двері.

Замок клацнув, і двері повільно відчинилися. Ганна не поспішаючи увійшла в кімнату доньки.

Попри те, що ранок уже настав, штори на вікнах були щільно закриті. Одяг був розкиданий всюди, а дочка лежала на ліжку обличчям до стіни. Ганна повільно опустилася на край ліжка і ніжно погладила доньку по спині.

У її материнському серці вирували болісні почуття, але вона знала, що зараз нічого змінити не можна.

— Пам'ятаєш, що ти сказала мені, коли твій тато мене зрадив? — з ніжністю запитала Ганна. Донька лише зітхнула від сліз. — Я завжди буду поруч. Разом ми подолаємо будь-які труднощі.

Настя кинулася в обійми матері, стискаючись у них від болючого смутку.

— Мамо, чому мені так боляче? — прошепотіла вона крізь сльози.

— Мила моя, цей біль мине, — сказала Ганна, обіймаючи Настю міцніше. — Залишиться тільки гіркий досвід. Але він лише навчить тебе цінувати справжнє кохання, коли ти його нарешті зустрінеш.

— Я більше не хочу кохати.

— Розумію, моя люба, — відповіла Ганна, торкаючись долонею обличчя доньки. — Іноді біль стає таким сильним, що здається, ніби серце перестане битися. Але з плином часу рани затягуються, і ти знову відчуєш, як у твоєму серці оселяється тепло надії. Ти сильна, Настя, і впораєшся з цим. Я завжди тут, щоб підтримати тебе. Солоденька моя, ти маєш повернутися до навчання. Твоє майбутнє у твоїх руках. Пам'ятай, що ти — першокурсниця найкращого вишу в країні.

— Я не можу, мамо, — похитала головою Настя.

— Чому ти не можеш?

— Тому що все, що я хочу зараз, — це просто бути поруч із тобою, мамо, — сказала Настя, відводячи погляд.

Ганна зітхнула й обійняла доньку.

— Я розумію, мила. Розрив стосунків — це завжди боляче. Але ти молода, розумна і талановита. Усе життя попереду. Не варто його марнувати на смуток і жаль.

Настя мовчала, дивлячись у підлогу і кусаючи губи.

— Послухай, а давай сьогодні відволічемося від сумних думок? — м'яко запропонувала Ганна. — Увечері приготуємо що-небудь смачне, подивимося гарний фільм, а завтра ти візьмешся за навчання.

Ганна поцілувала доньку в лоб.

— Маленькими кроками, не поспішаючи. Добре?

— Мамо, я більше не піду в університет, — ридаючи промовила Настя.

Ганна здивовано підняла брови:

— Це ще чому?

Настя винувато опустила очі:

— Мамо, я знаю, що ти будеш сварити мене... Я щось дуже погане зробила... Але я справді думала, що він кохає мене...

Ганна напружилася — невже дочка вагітна від цього негідника? Тільки цього не вистачало. Вони й так ледь зводять кінці з кінцями.

— Я не вступила в універ на бюджет. Мені балів не вистачило, — розридалася Настя. — Микита сказав: вступай на контракт і сам заплатив за перше півріччя...

Коли до Ганни дійшли слова доньки і сенс того, що майбутнє Насті раптово розсипалося в попіл, вона смертельно зблідла. Це був удар, до якого вона абсолютно не була готова. Страх, стурбованість і розчарування змішалися в її серці. Вона з потрясінням похитала головою.

— Господи! Що ти собі думала, коли приймала таку значну суму від чужої людини, навіть не порадившись зі мною? — вигукнула мати.

— Мамо, він казав, що кохає мене і хотів одружитися, — її голос здригнувся, і вона знову заплакала, повторюючи: — Я була така дурна, що вірила йому.

— Але ж чому ти збрехала мені, донечко?

— Мені було соромно, мамо. Ти й бабуся завжди так пишалися моїми успіхами, а я підвела вас, — прошепотіла вона. — Я думала, що зможу впоратися сама, але...

Настя гірко заплакала.

— Ну, досить вже, — заспокійливо поплескала мати доньку по спині. — Хто знав, що він зіграє з тобою в цю жорстоку гру. Але щодо університету ти маєш рацію: ми не зможемо оплатити твоє навчання. Хіба що доведеться принижуватися перед твоїм батьком.

— Мамо, я не буду в нього нічого просити. Він так тебе образив, і йому немає діла до нас. Краще піду кудись працювати, щоб тобі легше було.

Ганна раптом відчула, як смертельна втома і відчай охоплюють її.

— Гаразд, поговоримо про це після того, як я повернуся з роботи.

Повільно відчиняючи двері, Валентина Іванівна увійшла в кімнату. Вона наблизилася до своєї доньки й онуки, які сиділи на ліжку, понуро опустивши голови. Жінка бачила, що їхні очі сповнені сліз, і серце її стискалося від співчуття. Вона знала, що сталося, бо стояла за дверима і слухала кожне слово. І всією душею відчувала їхній болючий біль і несправедливість ситуації, яка їх засмутила.