Глава 3

Схвильовані передчуттям зустрічі, Ганна та Валентина Іванівна квапилися до ресторану і прибули туди рівно за п'ять хвилин до призначеного часу.

Урочиста зала повільно, але впевнено заповнювалася ошатно вбраним товариством.

Ганна обвела поглядом вишуканий інтер'єр, відчуваючи, як трепетно завмирає серце. Елегантні столики, прикрашені мерехтінням свічок, створювали затишну, майже інтимну атмосферу, що сприяла неквапливій бесіді та насолоді витонченими стравами. Промениста усмішка осяяла її вуста — усе тут віщувало приємний вечір у колі близьких людей.

Валентина Іванівна, лагідно взявла доньку за руку, зазирнула в її сповнені хвилювання очі.

Вона чудово значущість цієї зустрічі для Ганни: її вже доросла онука Анастасія нарешті знайшла своє перше кохання. Сама ж Валентина, загартована життєвими випробуваннями, цінувала кожну мить, проведену з рідними. Жінка підбадьорливо стиснула Ганнину долоню, вклавши в цей жест усю свою турботу та підтримку. Вона вірила, що вечір мине у щирих розмовах, наповнених сміхом і теплими спогадами.

Офіціант, чемно привітавшись, провів їх до столика, де вже очікували батьки хлопця. Валентина Іванівна, натхненна майбутнім знайомством, з усмішкою приєдналася до них.

— Добрий вечір! Ви, певно, батьки Микити? — проспівала вона, звертаючись до пари, що сиділа за столом.

Батьки нареченого привітно усміхалися, випромінюючи стриману, але щиру гостинність.

А в Ганни від хвилювання нервово смикнулося повіко — адже чоловік, якого вона зранку встигла добряче облаяти, саме зараз вітався з її матір’ю :

— Добрий вечір. Мене звати Олег Громов. Я — батько Микити, — промовив він, підводячись. — А це моя дружина Софія.

Софія приголомшувала аристократичною поставою. Струнка й висока, мов антична статуя, вона мала бездоганну фігуру.

Шовковисте темне волосся, зібране у єлегантну зачіску, що відкривала витончену лінію мармурової шиї.

 Довершувпли точені риси її обличчя — високі вилиці й прямий ніс — були водночас виразними та шляхетними. Вишуканий макіяж лише підсилював таємничу глибину її карих очей, у яких мерехтіла ледь помітна іскра зверхності.

Софія була вбрана бездоганно: дороге облягаюче плаття темно-синього кольору ідеально пасувало до тонкого золотого намиста на гладенькій шиї. Тендітні пальці з акуратним французьким манікюром граційно лежали на білосніжній скатертині столу.

Однак, попри зовнішню елегантність і доглянутість, Софію огортав ледь вловимий серпанок стриманої, глибокої журби. За бездоганним фасадом ховалися такі бурхливі переживання, які вона прагнула приховати навіть від найближчих.

Ганна, сповнена співчуття та гострого жалю, звела очі на Олега, який сидів поруч.

"Бідолашна жінка, – з гіркотою подумала вона, –  як же їй, мабуть, тяжко ділити життя з цим цинічним негідником, що без будь-якого докору сумління роз’їжджає містом у компанії своєї молодої коханки.

Дорогий костюм вигідно підкреслював його солідну статуру. Він пильно дбав про свій імідж, прагнучи випромінювати заможність та успіх. Олег відкрито демонстрував своє матеріальне благополуччя через коштовне вбрання та аксесуари, що кричали про високу вартість.

"Звісно ж, – скептично усміхнулася Ганна, – він чоловік у самому розквіті сил, та ще й добре забезпечений. Авжеж, йому немає потреби себе в чомусь обмежувати. Усе дозволено."

Ганна мимоволі опустила погляд на свою сукню — вінтажне мережевне диво придбане колись на розпродажу в Парижі. Зараз воно здалося геть поношеним і неактуальним на тлі бездоганної елегантності вбрання подружжя Громових. Її Париж раптом злиняв і потьмянів перед їхнім елітним лондонським шиком.

А ось Валентина Іванівна була цілковито байдужа до коштовного вбрання. У скромній сукні ще з часів універмагу вона незмінно зберігала королівську незалежність та незворушність.

Сукня, пошита зі цупкої бавовняної тканини з невеликим мереживним комі́рцем, лише підкреслювала її внутрішню гідність. Поверх сукні на плечі був накинутий легкий вовняний жакет, що вдало маскував простоту вбрання.

Шию прикрашали перли, чия штучна довершеність не могла затьмарити їх скромне походження.  Вона високо тримала голову, і в її очах світилася гордість жінки, впевненої в собі і яка не потребувала чийогось схвалення.

– Дуже приємно познайомитися, – промовила Валентина Іванівна. – Я бабуся Насті. А це моя донька Ганна. Перепрошую, але батько онучки прийти не зможе, у нього несподівано з’явилися невідкладні справи.

Ганна вимушено усміхнулася. Знову їй доводилося ніяковіти через вибрики свого колишнього чоловіка. Невідкладні справи екса тепер проходили на Мальдівах у товаристві пишногрудої молодої дружини. Як же Ганна зневажала всіх цих вічно молодих в душі, літніх ловеласів.

У своїх гірких роздумах вона не відразу збагнула, що Олег Громов звернувся саме до неї. Він терпляче чекав на її відповідь, але вона не знала, що сказати, адже просто пропустила його питання повз вуха. Так сильно приголомшив її цей жахливий збіг. Тому Ганна не знайшла нічого кращого, ніж чемно всміхнутися. Йому залишилося лише відповісти тим самим.

Усі зайняли свої місця за столом. Валентина Іванівна нахилилася до доньки й тихо прошепотіла, лукаво усміхнувшись: