Розділ 17. Юліана

Прокинувшись на світанку я почувала себе пречудово. Бажання дослідити Котіарн та пізнати його зростало в мені, я навіть сама дивувалася власним відчуттям. Побувавши один раз в новому світі мене тягнуло туди. Всередині мене все ще вирувала буря, але я намагалася вгамувати власні емоції, відключити клятий розум, який кричав про нереальність того, що відбувається й повірити власним очам, власним відчуттям, доторкам, тощо.

Нашвидкуруч випила кави, вдягнула футболку та шорти, зручні сандалії та, підхопивши рюкзачок, поспішила до Замку. Саме там ми домовилися зустрітися із Світланкою.

Біля воріт я дійсно зустріла подругу, вона обіймалася з охоронцем, але побачивши мене, посміхнулася та промовила:

- Привіт, люба. Знайомся, це – мій коханий Артур.

- Привіт! Рада знайомству, – відповіла я, усміхнувшись хлопцю. Здається, саме він зустрічав нас з бабусею в перший день.

- Вітаю, Юліана. Ласкаво просимо, – хлопець ввічливо кивнув мені.

І поспішила пройти в сад, щоб не заважати закоханим. Поки йшла гравійною доріжкою по саду помітила що замок оточувала багато фруктових дерев та квітів. Все дуже охайне та гарне. Видно, що господарі вклали сюди чимало зусиль.

Світланка наздогнала мене вже біля вхідних дверей.

- Чому не почекала? – спиталася вона.

- Не хотіла заважати вам обійматися, – пожала плечима.

- Він класний, правда? – спитала Світланка, її очі сяяли щастям.

- Тобі видніше, – посміхнулася я. На мій погляд – нічого особливого в ньому не було, але казати про це Світланці не стала, адже для неї він дійсно особливий.

- Доброго ранку, дівчата! – у вітальні замку нас зустріла усміхнена Олександра.

- Доброго ранку! – привіталися ми з нею. – Ти взагалі спиш? – перепитала я. Дівчина виглядала доглянутою, хоч мала багато турбот та маленького сина.

- Звісно, не хвилюйся за мене. Ілліс багато допомагає. Сьогодні всю ніч няньчив малого, дав мені виспатися, тож я можу зустрічати гостей.

- Ясно, – кивнула я. – У вас гарний сад, – додала я.

- Радію, що тобі подобається, але це ти ще наш город не бачила! – з гордістю промовила хазяйка.

- Ви вирощуєте овочі? – здивувалася я.

- Ну так. Я люблю в землі копатися, до того ж це зручно, коли є свої, щойно з грядки, томати чи огірки. Вони мають інший смак.

- Так, я знаю. Покажеш мені? – перепитала я. Бабуся теж вирощували овочі та ягоди, це не було для мене геть новим, але що й в замку є город – здивувало.

- Неодмінно, – Олександра посміхалася. – Краще скажи як ти, Юліано? Знову збираєшся в Неоград?

- Так, Світлана покаже мені, де працює, а я хочу оглянути парк. До речі, від Андріса є якісь новини? – з надією перепитала я, бо дуже кортіло знову його побачити.

- Ні, на жаль, немає, – покачала головою дівчина. – Я думаю, поки він не повернеться з Грінворсу, ми не дізнаємося більше, ніж вже відомо.

- Добре, тоді ми пішли. Пропустиш?

- Авжеж, – Олександра відкрила двері із емблемою дракону та пропустила нас в сад Котіарна.

- Гарного вам дня, дівчата!

- До вечора! – махнула рукою, та ми із подругою поспішили до стоянки з повозками, що чергували неподалік замку. Як виявилося, в робочі години вони користувалися чималим попитом.

Світланка швидко домовилася в візником, пояснила куди треба дістатися й ми влаштувалися на м’яких сидіннях дивної повозки.

- Коли ти встигла подружитися з Хранителькою? – спиталася Світланка.

- Я б сказала порозумітися. До дружби нам далеко, але Олександра класна, вона підтримала мене два дні тому, після першої прогулянки по Неограду, дала цінні поради. Я вдячна їй за це.

- Розумію, – відповіла подруга.

Повозка провезла нас затишними вуличками міста та звернула на вулицю майстрів. Саме так назвала її Світланка.

- Тут знаходяться різні майстерні, кожен мешканець Неограду, що приходить сюди, може відремонтувати взуття чи замовити пошив нової сукні, є також ювелірні майстри, миловарня, ковалі та багато інших майстерень, – розповідала подруга, а я тільки встигала розглядатися навколо. Кожен будиночок був схожий на інший, але водночас мав свої особливості.

 На майстра взуття вказував черевик на даху, біля майстерні, де працювала Світлана, стояли великі ножиці.

 З самого ранку на вулиці було багатолюдно та голосно. Мешканці поспішали забрати готові вироби, або зробити нове замовлення.

 Я стояла посеред вулиці та із подивом все розглядала. Єдине, що мене збентежило – то написи на вивісках, які були написані чужою мовою, й хоч я змогла їх прочитати, то зрозуміти вміст – ні. Але спитати чому так я не встигла.

 Світланка схопила мене за руку та потягнула всередину своєї майстерні.

- Ходімо, хутчіше. Мені не можна запізнюватися, – проговорила подруга.

 Всередині будиночка було доволі просторо. Тут стояли довгі столи, на яких були складені рулони різнокольорової тканини, вішаки із найрізноматнішим одягом – костюмами, сукнями, спідницями та навіть джинсами.