Розділ 14. Андріс

- Каміло, – промовив як тільки ми зайшли в кімнату та я зачинив за нами двері. – Я не знаю, що ти собі надумала, коли їхала сюди, але завтра зранку я маю намір дійти до центру столиці, тому лягай спати. Я навіть поступлюся тобі місцем на ліжку, а сам переночую на цьому диванчику, – показав рукою на канапу, що стояла в куточку кімнати.

- Андрісе, ну ти чого? Ми вже неодноразово спали разом, нам було добре… Ти й досі напружений, – Каміла притиснулася до мене, обіймаючи за спину та почала розминати плечі.

- Каміло, – я зітхнув. – Я не прогнав тебе на вулицю, щоб не влаштовувати сцен та не давати приводу для нових пліток.

- Це все через неї? Адже так? Через ту землянку? – прошипіла дівчина. – Ми не бачилися з тобою лише тиждень, й раніше ти ніколи не відмовлявся від мого масажу, моєї ласки та… – вона сильніше стиснула мої плечі.

- Каміло, – я скинув нарешті її руки зі своїх плечей. – Ти від початку знала, що у наших відносин немає майбутнього. Я ніколи нічого тобі не обіцяв, – намагався говорити якомога спокійніше, повернувшись до неї та зазирнувши у вічі. – Наші зустрічі вночі були приємними, але настав час припинити їх. Я не знаю, що ти собі придумала, але не тіш себе ілюзіями. Я справді втомився сьогодні. Давай вже спати.

Каміло різко розвернулася до поспішила до ванної кімнати.

Я підійшов до шафи, діставши з неї запасну ковдру та подушку та кинув їх на канапу. Бачив обурення дівчини, але кидатися в її обійми не мав жодного бажання та й обманювати її теж не мав права. Сподіваюся, їй вистачить розуму прийняти це та більше не докучати мені.

Влаштувавшись на канапі, я не помітив, як провалився в сон. Цей день виявився для мене занадто емоційним.

На ранок я не застав дівчини в кімнаті, навіть зрадів, що так. Швидко прийняв душ, перевдягнувся та спустився в кухню на сніданок.

- Доброго ранку! – привітався із господаркою, що якраз сервірувала стіл до сніданку.

- Як минула ніч, Ваше Високосте? – спитала Елла.

- Добре, дякую, – кивнув у відповідь.

- Є якісь новини із столиці?

- Біля адміністрації збирається народ. Акція протесту, – зітхнула хазяйка хатинки.

- Треба обговорити все з Едвардом. Я давно його знаю, ми працювали разом…

- Може хоч ви вплинете на нього. Ми всі чекали на появу стабільного зв’язку, ті, хто часто бував в Котіарні, розповідали наскільки це зручно, коли можна спілкуватися один з один в реальному часі попри величезну відстань. Але зараз невідомо чи з’являться ці технології взагалі…

- Сумно про це чути, – зітхнув у відповідь. – До речі, ви не бачили Камілу?

- Авжеж бачила. На пробіжку пішла. Разом з Джеймсом, – жінка невдоволено подивилася на мене.

- Несподівано, – усміхнувся у відповідь. – Дівчина часу дарма не втрачає.

- Не боїтеся, що у вас вкрадуть наречену?

- Наречену? – я ледве не поперхнувся кавою.

- Всі давно вважають вас парою та чекають на офіційні заручини.

- Цікаво, хто розпустив ці плітки, адже я не оголошував ані ім'я фаворитки, ані нареченої. Бо такої поруч зі мною немає, – я серйозно подивився на жінку. – З Камілою у нас суто робочі стосунки. І вона про це знає.

- Вибачте, Ваше Високосте, – проговорила жінка.

- Нічого, але я дуже вас прошу довіряти лише офіційній інформації. Дякую за сніданок. Я, мабуть, піду.

- Не будете чекати на Джеймса з Камілою?

- Ні, нехай наздоганяють, – я подивився на наручний годинник, що показував чверть на дев'яту.

- Добре, Роберт вас підвезе до столиці. Так буде швидше.

- Щиро дякую, – відповів їй. Ця пропозиція дійсно вельми доречна.

***

Я вийшов на вулицю та побачив Роберта, що вже вивів з гаража свій автомобіль. Цей від транспорту значно полегшив пересування на землях ельфів та дозволяв економити чимало часу. Вони були схожі на ці, що використовуються на Землі, але замість палива їздили вони виключно на енергії сонця. В ельфійському світі не було з цим проблем. Сонячні дня переважали, а завдяки накопиченням, автомобілі могли їздити навіть коли йшли дощі.

- Вітаю, – посміхнувся чоловік, простягаючи мені руку .

- Доброго ранку, Роберте. Їдемо?

- Авжеж, сідайте.

Я закинув свій рюкзак в багажник та влаштувався поруч із водієм.

Роберт завів мотор та ми рушили вперед.

Сьогодні в'їзд в місто був вільним, але стояв патруль. Перевірив наші документи та оглянув автівку, нас пропустили.

Роберт довіз мене до центру міста та, попрощавшись, поїхав по своїх справах.

Біля адміністрації дійсно зібралося чимало народу, були тут й представники поліції.

На стінах було видно сліди пожежі, постраждав й готель.

- Ви не знаєте, де можна дізнатися куди переселили гостей цього готелю? – спитав я у правоохоронця, що чергував біля входу.