Розділ 13. Юліана

З Олександрою ми просиділи за розмовами до пізнього вечора. Вона навіть дала мені потримати сина. Такі теплі відчуття, що виникли десь всередині мене, неабияк збентежили. Навіть уявити не могла, що малі діти такі крихітні та водночас тендітні та ніжні!

- Як думаєш, чому він досі не прийшов? – спитала я.

- Андріс ніколи не обманював. Може, щось сталося? – Олександра теж виглядала стривоженою. – Давай йому ще раз зателефонуємо?

- Давай. Ми з ним не обмінювалися телефонами, – зітхнула я. – Добре, що в тебе є його номер.

- Це й не дивно. – Олександра повела плечима. – Телефони тут з’явилися не так давно. Принц взагалі не любить цей гаджет. Й судячи з того, що він не відповідає, то телефон знову десь полишив.

- Доброго вечора, дівчата, – до вітальні зайшов Ілліс.

- Привіт, коханий, – Олександра піднялася йому назустріч, обіймаючи, а на моїх руках пискнув Ярослав та розплющив оченята.

- Син також каже тобі «привіт», – переклала я щасливу посмішку малюка.

- Мій солоденький, – Ілліс тут же підхопив у мене малюка, – я сумував за тобою.

- Любий, скажи, ти не чув часом, що сталося в палаці? Андріса ще пообідді викликав до себе Імператор. Принц пообіцяв повернутися до вечора, але його й досі немає. Й телефон не бере. Юліана собі місця не знаходить від хвилювання.

- Чув дещо. У Грінворсі вночі намагалися захопити адміністрацію. Сталася пожежа…

- Ого! – вигукнула Олександра. – Сподіваюся, жертв немає?

- Поки невідомо, – чоловік зітхнув. – Гаррієс відправив Андріса до лісової хатинки біля Червоної печери. Потрібно висловити підтримку Правителю Едварду та забрати Марісу й Нісу додому. Вони ж якраз в епіцентрі опинилися…

- Маю надію, що з ними все гаразд. Вони люблять Грінворс… – промовила Олександра.

Я ж сиділа й не могла й слова вимовити. Андріса відправили у небезпечне місце? І що то за хатинка в печерах? Здавалося, мене не мало це хвилювати. Ми ж ледь знайомі з ним. Але ж чому тоді так прискорено б’ється серце, чому від туги стискається душа?

- Ти в порядку? – Олександра помітила мій ступор та протягнула стакан води. – Не хвилюйся, з Андрісом все буде добре. Він за пару днів повернеться… – вона зробила спробу мене заспокоїти.

- Добре, – лише й вичавила я. – Дякую за гостинність, але я мабуть піду. Вже пізно, бабуся буду хвилюватися…

- Я тебе відвезу, вже дійсно доволі пізно, – озвався Ілліс.

Чоловік дійсно швидко довіз мене додому, зупинивши автівку біля воріт.

- Дякую, Іллісе, – сказала я, коли він відкрив мої дверцята та допоміг вийти з машини.

- Завжди будь ласка, – посміхнувся він. – Мені нескладно було, відпочивай та не накручуй себе. Якщо будуть якісь новини, ми обов’язково тобі повідомимо.

- Дякую, – кивнула у відповідь та пройшла во двір.

У вікнах горіло світло, од же бабуся чекала на мене.

- Привіт, – привіталася я, заходячи на кухню.

- Привіт, люба. Як прогулянка минула?

- Добре, – тихо відповіла я.

- А чого така сумна тоді?

Я коротко переповила події дня, бабуся лише зітхнула та обійнявши мене промовила:

- Все буде добре, чуєш? А зараз швидко спати. Ранок за вечір мудріший.

Я швидко прийняла душ, перевдягнулася та вліглася в ліжко. Але заснути не вдавалося. Емоції не вщухали, а в голові крутилися думки: «Де зараз Андріс», «Цікаво, що він робить чи він думає про мене так само як і я про нього зараз?»

Зрештою сон зморив мене й прокинулася я, коли сонце осяювало своїм світом мою кімнату.

***

- Доброго ранку, бабусю, – привіталася я, проходячи в кухню. Соломія поралася біля плити.

- Доброго ранку, люба! Сідай хутчіше, будемо снідати.

- Дякую.

За роки життя в Польщі я встигла відвикнути від бабусиних харчів. Мій сніданок переважно складався із швидко запареної вівсянки та кави. А тут бабуся знову поставила переді мною тарілку млинців, свіжі овочі та тости із маслом та сиром.

- Ти хочеш, щоб я набрала зайвої ваги? – розглядаючи страви на столі, спитала я.

- Я хочу, щоб ти добре харчувалася, а не була схожою на тінь, – відповіла бабуся.

- Ага, тільки такими темпами я сама стану булочкою, – промовила, поклавши собі на тарілку два млинця з полуничним джемом. – І тоді Андріс від мене втече.

- Ти досі міряєш кохання в кілограмах? – подивилася на мене бабуся. – Якщо чоловік тебе кохає, то він прийме тебе й худою, й товстою. Викинь з голови ці упередження!

- Але це правда. Всім відомо, що чоловіки люблять очима та стрункі дівчата приваблюють їх набагато більше, – заперечила я.

- Не чує тебе твій дідусь, – зітхнула Соломія. – Але можеш спитати Андріса. Чи подобаються йому дівчата, від яких лишилися тільки шкіра та кістки.