Розділ 11. Юліана

Я розгублено дивилася вслід Андрісу. Цікаво, що сталося, що він мусив терміново поїхати?

- Ходімо, леді. Я супроводжу вас до замку, – Джеймс протягнув мені руку.

- Звичайно, – зітхнула я та дозволила хлопцю увести мене з парку.

Ми підійшли до так званої парковки, де скупчилися різноманітні брички та карети. Візники перемовлялися між собою, обговорюючи новини та щось пили із паперових чашек.

Джеймс швидко домовився з одним із чоловіків, вручив тому кілька монет, й ми влаштувалися на м’яких кріслах повозки. Вона була зроблена із світлих порід дерева, мала дах, що надійно ховав від сонця чи то дощу, але місця всередині було лише на двох.

Крім того, брички мене здивували тим, що в них не запрягали коней, рухалися вони під управлінням візника. Дуже простий механізм, й пересуватися таким транспортом доволі зручно та швидко. Така собі спрощена модель наших авто, ще й палива вони не потребували.

Менше ніж за півгодини ми зупинилися біля замкових воріт.

- Юліано? Що сталося? Чому ти сумна? – зустріла мене Олександра, коли я зайшла у вітальню.

- Андріс поїхав в палац, там щось трапилося…

- Незабаром дізнаємося, не хвилюйся, – обійняла мене дівчина. – Ти зголодніла, мабуть?

- Ні, дякую, – відмовилася я, проходячи у вітальню та опускаючись на диван.

- Джеймсе, дякую тобі, що доставив її додому, – посміхнулася Хранителька моєму проводжатому.

- Що ви, Олександро, це моя робота. – хлопець ледь усміхнувся у відповідь. – До того ж це був наказ Його Високості. Вибачте, мушу повертатися. Андріс чекає на мене.

- Авжеж, – кивнула дівчина та закрила за ним двері.

- Олександро, ми можемо поговорити? – наважилася я розпитати все, чого досі до кінця не усвідомлювала.

- Звісно. Ярослав спить, й я маю трохи вільного часу, – вона кивнула на люльку біля дивана. – Але давай я хоча б чаю нам зроблю?

- Добре, – погодилася я.

Поки Олександра займалася приготуванням напою, я розглядала картини на стінах. Знову підійшла до портрету діда та завмерла перед ним.

- Діду, я була в Неограді. Як ти й просив, я намагаюся прийняти це. Прийняти себе. І я так радію, що мене так підтримують…, – тихо проговорила я.

- Це був його заповіт, – до мене підійшла Олександра. – Він хотів, щоб цей перехід працював. Шандор прагнув, щоб всі підтримували та допомагали один одному. Шандор й мені дав багато порад перед тим як остаточно піти за грань…

- Ти спілкувалася з моїм дідом? – здивувалася я. – Але як?

- Його дух багато років жив в цьому замку, чекав на мою появу, – Олександра взяла мене за лікоть та провела до столу. Ми влаштувалися навпроти одна одній.

- Я останні кілька днів бачила його у снах. Він просив прийняти існування іншого світу, а ще прийняти свою другу сутність, повірити собі, внутрішнім відчуттям. Тільки що це означає? Я з роду драконів й я теж можу стати драконицею? – подивилася на Олександру.

- На жаль, на це питання я відповісти не можу, – зітхнула Олександра. – Я знаю, що здібності до оберту є не у всіх дітей, які народжуються у змішаних шлюбах, а ти йому онука. Але це не виключено. Втім, ти маєш володіти магією. Як усі дракони.

- Тобто? – не зрозуміла я.

- Всі дракони так чи інакше володіють магією. У кожного своя стихія. Земля, Вода, Повітря чи Вогонь. У мене теж є такі здібності, хоч я й не дракон. Серед простих людей теж зустрічаються ті, що володіють магією. Я володію Силою Землі. Завжди любила колупатися в землі. Але сила у кожного по різному проявляється. Наприклад, я добре знаюся на рослинах, й коли проводжу час на городі, то відчуваю приплив сил та енергії. Земля допомагає відновитися мені, а ще я можу бачити духів. Це не зовсім та сила, про яку часто пишуть в книгах, але, я думаю, й в тебе є щось. Розпитаємо потім Андріса, думаю він допоможе з’ясувати твої здібності.

- Важко усвідомити та прийняти, що твоє життя може кардинально змінитися… Вже змінилося, – додала я.

- Я розумію, – кивнула Олександра. – Але доля часто підкидає нам випробування та сюрпризи, які ми маємо здолати. Ти зможеш. Просто не намагайся пручатися, краще сприймай це як пригоду. Тоді буде набагато легше.

- Я спробую. Тим більше мені сподобався Неоград. Таке затишне містечко! А ще є зустріла у кафе свою подругу. Світлану. Уявляєш? Це так неочікувано…

- В Котіарні працює багато селян. В цьому немає нічого дивного. Деякі живуть постійно в Неограді, дехто просто ходить на роботу кожного дня, – пояснила мені Олександра.

За розмовами я навіть не помітила, як минув час. Хранителька розповіла мені багато цікавого про світ драконів, про неймовірні гори та озера, водоспади та виноградники…

А я пригадувала розповіді бабусі, які я чула колись давно, у дитинстві. Картинки калейдоскопом проносилися в голові. І я не встигала дивувалася тому, що я саме так уявляла ці природні ландшафти багато років тому, як побачила сьогодні в Неограді та його околицях.

- Ти чого, Юліано? Плачеш? – стурбовано спитала Хранителька.