Розділ 10. Андріс

- Каміла? – обернувся я на знайомий голос. – Що ти тут робиш?

- Привіт, любий, – молода жінка безцеремонно підійшла до нашого столика та чмокнула мене в щічку, від чого мені одразу стало соромно перед Юліаною.

- Можу запитати це саме в тебе, – дівчина взяла крісло у сусіднього столика та посунула його до нашого, нахабно всівшись поруч зі мною.

- Я показую Неоград нашій гості. Познайомся, це Юліана, онука пані Соломії, – представив дівчину.

- Землянка, – скривилася дівчина, – Багато вас тут стало.

- Каміло, май повагу, – різко відповів на її викид, – в Котіарні походження не має ніякого значення. Ми маємо жити зі всіма расами в мирі та ставитися до один одного із повагою. Ти й сама ельфійського походження, не забувайся. Юліано, прошу не ображайся на Камілу, – поспішно накрив руку дівчини, адже бачив як вона занервувала.

- Дякую, що нагадали, – холодно відповіла Юліана. – Я дійсно землянка. Шкода, що слово «гостинність» вам невідомо, Каміло.

- Пф, – фиркнула дівчина й вже збиралася щось сказати, але я її перебив.

- Каміло, ми з тобою в палаці про все поговоримо, не влаштовуй тут сцен й залиш мене на одинці із Юліаною, будь ласка.

- Ти про це пожалкуєш! – Каміла різко схопилася з місця. – Я про все розкажу Імператору. Він має знати, де та з ким ти вештаєшся останній тиждень!

Вона розвернулася та пішла геть.

- Андрісе, хто це? – тихо спитала Юліана, коли ми знову залишилися на одинці.

Я лише глибоко зітхнув, розуміючи, що мені багато чого доведеться пояснити батькові.

- Каміла – одна із головних претенденток на місця моєї фаворитки та майбутньої нареченої. Вона донька міністра фінансів та часто буває в палаці, до того ж, ми разом працюємо протягом останнього року над деякими проектами. Її батьки – переселенці із Грінворсу, але сама Каміла народилася та виросла в Котіарні. На останньому балу батько натякав, що пора вже офіційно заявити, що ми пара, а я нічого до неї не відчуваю, тому не хочу оголошувати те, чого немає…

- Зрозуміло, – лише кивнула Юліана. – Складно бути принцем? – це прозвучало ніби питання, ніби ствердження.

- Не важче ніж бути кимось іншим. Головне залишатися собою та не втрачати гідності, – посміхнувся дівчині.

Тішився тому, що вона не влаштовувала сцен, мовчки спостерігаючи за всім, що відбувалося.

- Ходімо в парк? Покажу тобі пеліканів, зараз якраз час, коли їх годують, – запропонував я.

- У вас живуть пелікани? – із захопленням перепитала Юліана.

- Так. Вони майже ручні стали, але нахабні, – розсміявся я. – То що?

- Звісно, йдемо! – погодилася дівчина.

Я швидко розрахувався із Світланою та взявши Юліану за руку вивів її з кафе на вулицю. Настрій зіпсувався, але показувати це дівчині мені не хотілося.

В парку було гамірно та багатолюдно. В теплий сонячний день мешканці міста поспішали на природу, насолодитися літом та сонечком.

- Тут гарно, – промовила Юліана, роздивляючись навкруги. – Ходімо ближче до птахів, – вона показала рукою на озеро, біля якого скупчилися пелікани.

- Ваше Високосте! – почув я за спиною та миттю обернувся. До нас наближався один з моїх помічників, а також мій найкращий друг Джеймс. Молодий хлопець, розумний та перспективний, чудово розбирався в правових та економічних питань.

- Слухаю, Джеймсе, – промовив я, коли він підійшов.

- Його Величність Гаррієс бажає вас бачити. Терміново, – хлопець помітно нервував. Я нахмурився. Що могло такого трапитися, що батько хоче бачити мене, ще й терміново?

- Він не сказав навіщо? – перепитав я, кидаючи винуватий погляд на Юліану. Вона стояла біля води та милувалися нашими птахами.

- Ні, але попросив розшукати блудного сина, що вже тиждень десь тиняється й зовсім забув про державні справи, – відповів Джеймс.

- Добре. Вже йду, – зітхнув я, розуміючи, що уникнути розмови з батьком не вдасться. Та й проігнорувати його наказ теж. – Але ти проводиш Юліану в замок. Головою відповідаєш за неї!

- Як скажете, Ваше Високосте, – Джеймс відійшов трохи вбік, а я покликав дівчину.

- Юліано, на жаль, виникли термінові справи. Я мою повернутися до палацу. Вибач, що зіпсував нашу прогулянку, – із сумом дивився на дівчину.

- Дійсно шкода, ми так мало побачили…, – зітхнула Юліана. – Але я все розумію. Ти принц й все таке…

- Моя посада тут ні до чого, – взяв дівчину за руки, але, на жаль, я справді мушу бігти. Втім, ввечері повернуся до замку, й ми разом повечеряємо. Дочекаєшся мене? – запитав із надією.

- Не знаю, – проговорила вона, – бабуся буде хвилюватися, тож я маю бути ввечері вдома.

- Тоді прийду до будинку пані Соломії. А зараз залишаю тебе на Джеймса. Він проводить тебе до замку.

- Гаразд, – Юліана зітхнула. Я бачив, що ця новина її засмутила, але ігнорувати наказ батька я не міг, тим більше я не знав, що саме сталося.