Розділ 9. Юліана

Побачивши Андріса на порозі кухні, я раптом відчула, як всередині мене розливається приємне тепло. Від нових відчуттів стало ніяково, й я поспішно відвела погляд.

Я пам'ятала про домовленість. І на подив чекала цієї прогулянки. З одного боку, мені хотілося нарешті переконатися, що цей світ драконів й справді існує, з іншого, мені кортіло провести час разом з Андрісом.

Він виявився поруч у найскладніший момент для мене, підтримав й вислухав. І ображати його відмовою у звичайній прогулянці не хотіла.

Стоячі перед шафою на мить замислилася: що вдягнути?

Я не брала з собою багато речей, тим більш гарних. Повагавшись кілька хвилин обрала світло-блакитні бриджі з легкої джинсової тканини та зелену сорочку із гарною вишивкою на грудях.

Витягла із сумочки косметику, зробивши легкий макіяж, швидко закрутила волосся в пучок, підхопила свій рюкзачок та вийшла з кімнати.

- Я готова. Можемо йти, – промовила повернувшись на кухню.

- Ти чудово виглядаєш, – Андріс розплився в широкій посмішці.

- Дякую, – посміхнулася, червоніючи.

- Ідіть, дітки, ідіть. Гарно вам провести час! – промовила бабуся.

На вулиці Андріс взяв мене за руку та повів у бік замку. І знову те саме хвилююче відчуття в грудях. Його дотики були мені не лише приємними, вони викликали ніжність, яка заповнювала собою порожнечу в моїй душі.

- Доброго ранку, Юліано, – на порозі замку нас зустріла Олександра. – Ласкаво прошу, проходьте.

- Привіт, – коротко відповіла, – Андріс запросив на прогулянку, але я не розумію як ми потрапимо в його світ звідси.

- Зараз ти все зрозумієш. Подивися сюди, – дівчина вказала на стіну навпроти вхідних дверей.

І тут я зраділа тому, що Андріс тримав мене за руку.

На стіні самі собою стали проявлятися двері. Точнісінько такі самі, як ті, через які ми увійшли, але на них була вилуплена морда дракона.

До речі, дракон був й на підлозі. Мозаїка, що складалася із купи кольорових частин.

І я точно пам'ятала, що нічого цього не було в той перший день, коли ми з бабусею завітали до замку.

- Ти в порядку? – спитав Андріс.

- Здається, так. Але ж ці двері... Як? – я зробила глибокий вдих.

- Ці двері завжди тут були. Просто ті, хто не знає, або не вірить в існування Котіарну, бачить лише стіну. Захисна магія, – пояснив хлопець.

- Так і є, – підтвердила Олександра. – Я рада, що ти змогла побачити їх. Я впевнена, ти полюбиш Котіарн, – я лише кивнула відповідь.

- Ходімо? – Андріс впевнено товкнув двері, й ми опинилися в саду, оточеному високий деревами, а сам замок стояв на пагорбі серед скелястих гір.

- Як тут гарно! – видохнула я, роззираючись навкруги.

- Радий це чути, ходімо! – чоловік лише міцніше стиснув мою руку та повів по усипаній піском доріжці. За парканом замку починалася наїжена ґрунтова дорога, трохи далі можна було розгледіти лавандові поля. У повітрі стояв такий насичений аромат цієї рослини, що навіть трохи паморочилося в голові.

- Ми підемо пішки?

- Ну так, ми ж гуляємо. До окраїн міста десь півгодини неспішним кроком. Та й сам Неоград невеликий, але дуже гарний, – він з теплом розповідав мені про своє місто.

- А де дракони? – спитала я. Адже цих створінь ніде не було видно. Нам назустріч йшли кілька місцевих мешканців, які нічим не відрізнялися від мене чи то Андріса.

З ним вони привіталися, вклонившись та поспішили далі.

- Ми всі – дракони, тільки другу іпостась використовуємо доволі зрідка. Зараз інші часи, все дуже сильно змінилося. Портали з іншими світами у нас то відкривалися, то закривалися. У різні часи була різна кількість світів, з якими ми співпрацювали. Зараз в Котіарні відкрити лише два портали, з двома різними світами. Серед нас живуть люди з Землі, ельфи з Грінворсу, одна з самостійних держав, що входить в склад Ельфірії. Також зустрічаються гноми, портал з їхньою Незалежною Державою Гномів знаходиться на півночі Грінворсу. Бентежити всіх своїм справжнім виглядом неправильно.

Але, коли ми вибираємося в гори, то, звісно, крила стають в нагоді. Ми ширяємо над просторами гір та насолоджуємося свободою.

- Як цікаво! – я була приголомшена відповіддю. Моя уява до цього малювала геть інші картинки.

- А чого до тебе всі ставляться з такою повагою?

- Тому що я принц, Юліано, – чоловік подивився на мене із посмішкою.

- Справжній? – безглуздо спитала я. Це не могло бути правдою. Ні, я пам'ятаю, що в день нашого знайомства його відрекомендували саме так й вчора бабуся говорила про це, але я досі вважала це гарним жартом. Я не могла зустріти справжнього принца.

- Звісно! – здається, ця ситуація неабияк веселила принца.

- Хочеш покажу тобі палац й познайомлю з батьком? Сестра з мамою гостюють у ельфів, то повернуться лише за тиждень.

- Ні, – рішуче промовила я. – Іншим разом.