Розділ 8. Андріс

Те, що Юліана мені довірилася, нескінченно тішило. Принаймні, тепер я її розумів.

- Як вона? – спитала Соломія, що сиділа на кухні та пила трав’яний чай.

- Добре, – відповів я, сідаючи навпроти. – Вона довірилася мені. Розповіла дещо. Не сварить дівчину. У неї дійсно є підстави бачити світ в чорно-білих кольорах. Але я зроблю все, що від мене залежить, аби показати їй інший бік життя, навчити її знову бути собою, повірити в казку та подарувати їй гармонію…

- Юліана не байдужа тобі, чи не так? – стара дивилася на мене зіщулившись.

- Не байдужа, – не став кривити душею я, – Я запросив її на прогулянку, то прийду зранку.

- Приходь, Андрісе. Приходь. Я довіряю тобі свою дівчинку.

- Дякую, пані Соломіє. Добраніч.

- Мирної ночі, Андрісе.

Коли я повернувся до замку, мене зустрів Ілліс, він працював за ноутбуком у просторій вітальні.

- Андрісе? Де ти був? – чоловік здивовано подивився на мене.

- У Соломії. Я зустрів Юліану неподалік кладовища, вона була налякана, то провів її додому.

- Що вона там робила в таку пізню годину? – здивувався Хранитель.

- Ходила до діда, – зітхнув я.

- Ясно, – кивнув він, але розпитувати далі не став. – Повернешся додому, відкрити тобі двері?

- Ні, дякую. Я сьогодні залишуся в замку, якщо ти не проти.

- Звісно, ні, – відповів Ілліс. – Ти ж знаєш, тобі завжди тут раді. Й кімната твоя чекає.

- Дякую, друже, – кивнув я. – Добраніч.

- Доброї ночі, Андрісе, – побажав мені Ілліс й знову перевів погляд на екран.

Влаштувавшись на ліжку я довго ворочався з боку на бік й заснув, здається, тільки під ранок.

Ранок зустрів яскравим сонечком, що так й кликало вибратися із будівлі назовні та насолодитися літнім теплом.

Я хвилювався немов школяр перед першим іспитом. Я відчував, що ця прогулянка важлива для мене.

- Доброго ранку, – я спустився до сніданку у вітальню. За столом вже сиділи господарі будинку, й гості замку, що жили тут вже тривалий час.

- Вітаю, Андрісе, – посміхнулася Олександра. – Як ти? Ілліс казав, ти вчора пізно повернувся.

- Все добре. Я допомагав Юліані, вона себе погано почувала, а сьогодні ми домовилися зустрітися та погуляти.

- Сподіваюся, їй вже краще, – кивнула Олександра. – А прогулянка то добре. Хочеш показати їй Неоград?

- Хочу. Здається, вона починає мені вірити, – невпевнено проговорив я.

- Я думаю, вона тобі вірить, й бабусі теж, просто не може це прийняти, – дівчина подивилася на мене. – І я її цілком розумію, тільки у мене було ще якесь внутрішнє передчуття, я розуміла, що маю тут бути, маю повірити… Не тисни на неї. І якщо що, я теж можу поговорити із дівчиною, тим більше вона сама просила про це вчора.

- Тоді я незабаром повернуся із Юліаною, – я допив каву та піднявся з-за столу.

- Ваше Високосте, – звернулася до мене Марта, – ви же не снідали зовсім.

- Я не хочу, дякую вам за каву та турботу, – посміхнувся жінці.

- Удачі тобі, – Ілліс потиснув мені руку.

До дому пані Соломії я дістався хвилин за двадцять п’ять, так хотілося скоріше побачити дівчину, яка полонила мій розум та, здається, серце. Від думки про неї, всередині розливалося тепло, а серце починало прискорено битися о грудну клітину.

- Доброго ранку, милий, заходь, – зустріла мене Соломія.

- Вітаю, пані. Як ви? Як Юліана?

- Все добре, все добре, – закивала вона. – Проходь у хату. Ми якраз сіли снідати. Поїси з нами?

- Із задоволенням приєднаюся, – посміхнувся їй та пройшов на кухню. – Привіт! – звернувся до дівчини.

Юліана, побачивши мене, посміхнулася:

- Доброго ранку, Андрісе, – та одразу відвела погляд, втупившись в свою тарілку. Вона була одягнена в футболку та коротенькі шортики, й мій погляд одразу зачепився за стрункі ніжки дівчинки.

Я сів поруч та обережно накрив своєю долонею її руку:

- Ти чарівно виглядаєш, Юліано.

- Дякую, – прошепотіла вона, трохи червоніючи.

Соломія вже поставила переді мною тарілку із запашними сирниками та сметану.

- Смачного!

- Дякую, – кивнув жінці, та звернувшись до Юліани спитав, – як ти сьогодні? Тобі краще?

- Я в нормі, – відповіла дівчина. – І готова до прогулянки з тобою.

- Радий це чути, – широко посміхнувся їй. – Сьогодні чудова погода!

- Так, погода й справді чудова, – підтримала Соломія. – Тому, дітки, швиденько все з’їли та гайда дихати свіжим повітрям, а мені хату прибрати треба.

- Бабусю, тобі, може, допомога потрібна? – тут же стривожилася Юліана.