Розділ 7. Юліана

- Чому ти тут? Чому прогнав бабусю? – спитала я, не випускаючи його руки. Присутність Андріса дивувала та водночас надавала мені відчуття спокою. Це дивно, особливо зважаючи на те, що він взагалі з іншого світу та й бачила я його всього два рази.

- Я тут тому, що я хочу допомогти тобі, - відповів хлопець. – Ти можеш довіритися мені, розкажи про себе. Я обіцяю просто вислухати. А ще мені дуже хочеться познайомити тебе зі своїм світом. Я не просто так відправився шукати тебе, Юліано… – Андріс дивився на мене занадто проникливим поглядом, але в той же час його близькість була мені приємною, мене наче огортало теплом. А він тим часом продовжив. – У мене виникло дуже глибоке відчуття тривоги. Я вийшов із Замку у Загір’я ввечері ще не знаючи, що тобі потрібна допомога… Ноги самі привели мені на кладовище. Там я тебе зустрів та приніс до Соломії. Далі ти знаєш. То як? Готова розповісти, що тебе гнітить? Я обіцяю просто вислухати. Іноді нам всім потрібно, щоб хтось просто вислухав.

Я деякий час мовчки дивилася на Андріса, не наважаючись щось відповісти. Вивчала його риси обличчя, вдивлялася в сірі очі, в яких зараз плескалися ніжність та тепло. Нарешті, глибоко видохнула та вирішила поділитися тим, що накопичилося. Я зрідка буваю відвертою із сторонніми людьми. Але він правий, іноді незнайомцям відкритися набагато легше, ніж близьким. Можна не боятися осуду, а навпаки отримати підтримку.

- В дитинстві бабуся часто розповідала мені про драконів. Розповідала про неймовірні гори та озера… – нарешті промовила я, пригадуючи бабусині оповідки. – Казала, що все це існує поруч з нами, тільки пройти туди зараз не можна, двері до чарівного світу відкриваються не всім…

- Але ти вважала це казками, чи не так? – хлопець помітно напружився, але із цікавістю слухав мене.

- Саме так, – кивнула у відповідь та продовжила. – Поки була меншою, мені це навіть подобалося. Я пам’ятаю, як ми збиралися на вулиці, гралися, навіть намагалися знайти ті таємничі двері, а ще обирали хто буде Драконом, хранителем скарбів, таки собі піжмурки… Але ані батьки, ані бабуся ніколи не говорили мені про те, що через Замок можна було потрапити до іншого світу, що він дійсно поруч, що там живуть дракони. Ми, діти, сприймали все як веселу гру. Тим більше, що дверей в той дивний світ ми так й знайшли.

Я виросла, подорослішала, поїхала на навчання, побачила інший бік життя, зіткнулася із суровою реальністю, де треба боротися за своє місце під сонцем, постійно доводити що ти чогось варта, що ти маєш певні знання й бажання розвиватися далі. В моєму житті не залишилося місця для казки… Я перестала вірити в дива та чекати на них. Я зрозуміла, що все набагато складніше.

В Польщі приходилося працювати, аби мати трохи власних коштів. Я поєднувала навчання та працювала офіціанткою, адже за фахом роботи не знайшлося. На роботі я познайомилася із чоловіком. Він був старшим за мене. Робив подарунки, запрошував на побачення... Ми проводили разом багато вечорів, ходили в кіно. Він шепотів мені комплементи, влаштовував сюрпризи. Ми зустрічалися майже рік. Я закохалася в нього, а потім… Потім я дізналася, що він одружений та має двох доньок… – я говорила, й говорила, по щоках текли сльози. – Я ще нікому не розповідала про цей сором. Ніколи не хотіла бути причиною чиїхось страждань… – Андріс мовчки слухав, продовжуючи тримати мене за руку.

- Твоєї вини немає в тому, що він виявися негідником, – нарешті промовив чоловік. – Не картай себе, - він протягнув руку та витер з моєї щоки сльозинку, що скотилася з очей.

- Ти не засуджуєш мене? – з подивом подивилася на нього.

- А чого я маю тебе засуджувати? Ти ж не знала, що він має сім’ю… - чоловік продовжував дивитися на мене.

- Ні, він ніколи про це не розповідав. Я дізналася про це випадково, коли ми з ним пішли в театр й зустріли там його батьків із дружиною… – я закрила обличчя руками. Згадувати той день було надто боляче та огидно.

- Забудь про це, Юліано. Й не втрачай віри в особисте щастя. Адже те, що на твоєму шляху зустрівся один негідник, не означає, що немає інших чоловіків, які будуть носити тебе на руках, які ніколи не зрадять тебе, твої мрії, твої надії.

- Краще вже бути самій, ніж потім знову страждати через зраду чи ще щось.

- Я гадаю, зараз тобі не варто про це думати. Краще відпочивай, у тебе був виснажливий день. Я радий, що ти поділилася зі мною своєю історією. І я буду щасливим, якщо ти погодишся на прогулянку по Котіарну зі мною завтра зранку. Я не буду втомлювати тебе розповідями, краще покажу як ми живемо, - промовив Андріс.

- Приходь завтра, – посміхнулася йому.

- Солодких снів, Юліано, – Андріс прикрив мене ковдрою, що лежала поруч та тихенько вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.

Невже це все дійсно відбувається в реальності, й вже завтра я зможу на власні очі побачити інший світ, про який всі навколо говорять?