Розділ 6. Андріс

Я не знав куди йду, та, навіть, навіщо я взагалі йду по селу. Ноги ніби самі вели мене, а серце в грудях калатало. Я намагався дихати на повні груди, але відчуття тривоги не покидало.

Вже зовсім стемніло, увімкнулися вуличні ліхтарі, перехожих майже не зустрічалося, лише з центрального майдану лунала музика – там ввечері збиралися молоді й не дуже люди, щоб весело провести час, чогось випити, поспілкуватися та потанцювати.

Я вийшов на дорогу, що вела до місцевого кладовища. Мені доводилося там бувати неодноразово, хоч я й не люблю подібні місця. Від них віє сумом та горем. А дзвінка тиша давить на вуха. У драконів немає таких традицій, ми не використовуємо цінні метри землі під поховання, тільки кремація. І ми віримо в те, що душі, які йдуть на Світло, здобувають там довгоочікуваний спокій та радість.

Раптом попереду себе я побачив чиюсь фігуру. Вже за мить розглянув в ній дівчину. Вона стрімко наближалася й, здається, була налякана. Кілька секунд, і вона буквально врізалася в мене. Глянувши в її обличчя, я одразу впізнав Юліану, дівчина тремтіла. Схоже, хтось чи щось на тому кладовищі добряче налякало її.

- Тихіше, ти в безпеці, – пригорнув її до себе, погладжуючи по спині, намагаючись заспокоїти. – Що так налякало тебе, Юліано? – спитав у неї.

Дівчина підняла на мене заплакані очі, скрикнула, й в ту саму мить повисла на моїх руках, втративши свідомість.

- О, Боги! – вигукнув я. – Тільки не це! Тримайся, прошу!

Я похлопав дівчину по щокам, намагаючись привести до тями, але вона не реагувала. Вирішив не втрачати даремно часу й, підхопивши її на руки, я перейшов на біг, й вже за кілька хвилин стояв біля будинку пані Соломії. Завдяки своєму походженню, навіть в іпостасі людини, я міг доволі швидко переміщуватися. Часом це дійсно ставало у нагоді. Ось як зараз, наприклад.

- Пані Соломія! – почав стукати в двері. – Відчинить!

- Андрісе? – почув з-за дверей голос жінки.

- Це я. І Юліана. Вона знепритомніла, – вичавив із себе, сильніше прискаючи до себе дорогоцінну ношу.

Двері хутко відчинилися, й жінка пропустила нас всередину.

- Що з нею? – спитала Соломія, коли я вклав дівчину на широкій канапі в кімнаті та сів поруч із нею.

- Не знаю. Вона поверталася з боку кладовища, плакала… Схоже, щось налякало її.

- Невже до діда ходила? – стривожилася жінка. Вона почала діставати із шафи якісь баночки та розставляти на невеликому столику.

- Думаєте, він міг сказати їй щось про справжнє походження? – тихо спитав та уважно подивився на неї.

- Нормальна людина лякається привидів та чужих голосів в голові. Юліана, хоч і з наших, але зростала далеко від Котіарну й зовсім на інших принципах. Вона й досі пручається й не вірить в своє походження. Мій син, тобто її тато, занадто оберігав її. Він й сам не захотів мати зв’язок з Котіарном… Дитиною вона вірила, але, схоже, забула, вважає все казками, – покачала головою Соломія, змішуючи вміст двох баночок.

- Олександра ж не злякалася, – згадав я реакцію нашої Хранительки. – Вона доволі легко сприйняла свою місію…

- Вона дослухалася до себе, до внутрішнього поклику. А Юліана не хоче, або просто не чує. Вона не довіряє сама собі, своїм відчуттям. Змусити її теж не варіант. Так не можна. Залишається лише чекати поки повірить. Вона має осягнути існування іншого світу поруч.

Соломія зітхнула та схилилася над дівчиною, підсунула їй під ніс флакон із різким запахом:

- Давай, дівчино, прокидайся! – прошепотіла вона.

Юліана закашлялася й повільно відкрила очі:

- Де я? – прошепотіла, оглядаючись.

- Вдома, дівчинко моя, ти вже в безпеці, – сідаючи на край канапи промовила Соломія.

- Не пам’ятаю як тут опинилася, – пробурмотіла Юліана.

- Тебе приніс Андріс. Він зустрів тебе на вулиці. Що ти робила на кладовищі? – промовила пані Соломія.

- Ходила на могилу діда. Він мені снився, – тихо сказала дівчина, зітхаючи.

- Я так й думала, – кивнула жінка. – Шандор налякав тебе?

- Ні… Тобто, так, – Юліана важко зітхнула та обережно сіла, обнявши подушку. – Я чула голос. Напевно, що його…

Я помітив, що дівчина вся тремтить, тому непомітно стиснув її руку, влаштувавшись поруч.

- Що дід сказав? – тихо запитала Соломія.

- Сказав довіритися внутрішнім відчуттям, й що я належу до роду драконів, – по щоках дівчини текли сльози. – То це правда?

- Як я тобі й казала, твій дід був драконом. Перевертень. Це село стоїть на перехресті із іншим світом. Котіарн довгий час був закритим, адже не було Хранителя. І Андріс дійсно принц. І він теж дракон.

- Я хоч й принц, але це лише титул, – посміхнувся дівчині. – Не треба будувати стіну чи боятися мене. Якщо хочеш, я розповім тобі про свій рідний світ, про себе.

- Хочу, – кивнула дівчина. – А ще хочу зрозуміти себе. Зараз всередині мене відбуваються дивні сперечання. І одна частина мене благає повірити, а натомість інша каже, що це все якась маячня.