Розділ 5. Юліана

Майже тиждень минув як я приїхала до бабусі. З того дня вона зі мною не розмовляла. Ну, майже. Могла сказати пару нейтральних слів, пожалітися на спеку, що накрила селище. Та й все на цьому.

Я гуляла по селу, поспілкувалася із сусідками – теж бабусями. Я пам’ятала їх з дитинства, та й вони мене знали, все розпитували як там Європа. І здалася всім та Європа? Я от зрозуміла, що краще, ніж вдома ніде не буде. Вони жалілися, що молодь їде з села, їх тягне до великих міст, до пригод й ніхто вже не помічає того, що за останні роки й Загір’ю є чим похвалитися.

- І чим же? – перепитала я, сідаючи на лавку поруч із бабою Надією.

- Та хоча б замком нашим. Це вже наша візитівка! Туристів стало багато. Знаєш, скільки до нас приїжджало гостей знаменитих? Ми мало не всю естраду бачили! Й ще різних поважних персон…

- І що з того? Хіба вони не такі самі люди як й всі? – запитала я. Ніколи не розуміла фанатиків.

- Такі та й не такі, – махнула рукою бабця. – Та ти напевно знаєш, Замок на перехресті стоїть. Не всім людям дано бачити його таким.

- Бабо Надю, там немає ніякого перехрестя, околиця вона й є околиця, – заперечила я.

Бабця в раз похмурнішала, покачала головою, й сказала:

- Добре, забалакалася я з тобою. Мені… Молока треба купити. От!

Баба встала з лавки й пошамкала до будинку. Я лише плечима пожала.

Молоді в селі дійсно майже не було. Мені вдалося дізнатися, що багато хлопців пішли в ЗСУ чи тероборону.

Навіть двох найкращих подружок дитинства, Марійку та Світланку, я в селі за ці дні не зустріла, а їхні батьки, яких я застала вдома, лише руками розводили – поїхали шукати свою долю. Та й все на тому. Навіть не сказали в яке місто.

З геть знудилася за цей тиждень. Єдине, що мене тішило, то прогулянки біля річки та лісом.

Але сьогодні, після таїнства Хрещення сина Олександри, ноги понесли мене в інший бік села.

Я не стала йти з усіма в той дивний Замок-Готель, про який в сели всі розповідали з якимось захватом, трепетом та надіями. Я не розуміла їх. Досі не розуміла, що там коїться. І як цей Замок пов’язаний із драконами. Жодної інформації в Інтернеті, окрім сторінки замку в Інстаграм, я не знайшла. А блог про відбудову замку та роботу готелю, який вела Олександра, не давав жодного пояснення.

Не помітила як опинилася на старому кладовищі.

Я бродила поміж могил, частина з яких давно була занедбана. Я не знала, де саме похований мій дідусь, адже ніколи раніше не бувала на його могилі. Але вже кілька днів я бачила його уві сні. Він розмовляв зі мною. Шкодував, що його не було поруч, що він не побачив як зростає його син, як дорослішаю я. А ще він просив не відрікатися від долі. Дід просив мене дослухатися до всього, що говорять.

Дивне відчуття. Чи то може з розуму схожу я?

У церкві я поговорила про дивні сни з Батюшкою, поставила свічку за упокій душі дідуся, а зараз я дивилася на чорну плиту, на портрет свого діда, ще зовсім юного парубка.

Могила була прибрана. Бабуся дбає про неї – он свіжі квіті стоять. Я теж поклала букет лісових квітів, які встигла нарвати дорогою сюди, на край плити.

- Привіт, діду! – промовила я. – Я не розумію навіщо я тут, ноги самі привели мене до тебе. Я ніколи тебе не знала, бабуся мало чого розповідала, відмовчувалася та плакала. Я пам’ятаю це. А ще декілька твоїх фото в її альбомі. Але тепер я побачила твоє фото на стіні в замку, ну там, де готель тепер. Мені сказали, що ти колись був Хранителем, а ще, що ти був драконом. Це не вкладається в голові… Бабуся ображається на мене, не розмовляє, – я зітхнула, – але я бачу, що її це гнітить, їй болить, але вона не пояснює більше нічого. Хто я насправді, діду? Що то за перехрестя, на якому стоїть замок, про яке говорять всі в селі?

- Юліано, – прошелестів чиїсь голос за моєю спиною, – все, що тобі розповідають, правда. Ти належиш до роду драконів… – я відчула як по спині промчав табун мурашок, а серце закалатало немов скажене.

Я обережно обернулася, але нікого не побачила, лише великі дерева, що утворювали тіні. Мені це почулося чи ні? – виникла в голові думка. Здуріти можна! Як таке можливо? Що за жарти дурацькі?

По моїм щокам текли сльози, я піднялася на ноги та побрела вздовж кладовища.

- Юліано, прислухайся до себе. Довірься своїм внутрішнім почуттям та не відштовхуй свою долю, – знову почула я за спиною.

Але, злякавшись ще більше, перейшла на біг.

Почало сутеніти, я бігла не розбираючи дороги, пару разів навіть впала та боляче вдарилася колінами, але зараз було не до подряпин. Я просто бігла по дорозі, не озираючись, розмазуючи сльози по обличчю.

Аж раптом побачила попереду чоловічу постать. Вже зовсім стемніло й розгледіти, хто це був, я не могла. Дорога буда тут тільки одна, й звернути кудись вбік не було жодної можливості. Вже за кілька секунд, я виявилася затиснутою в чиїсь міцні обійми.

- Тихіше, ти в безпеці, – пролунав над вухом приємний чоловічий голос. – Що так налякало тебе, Юліано?

«Він мене знає?» – тут же пролунало в голові. Але стільки голосів за один вечір виявилося занадто. В голові шуміло, а перед очима поплили різнокольорові плями, ще мить й я просто втратила свідомість прямо на руках у незнайомця.