Розділ 4. Андріс

У суботу перед сільським Храмом зібралося чимало народу.

Олександра запросила своїх батьків, була тут й мама Ілліса, приїхали навіть Максим з Львівської адміністрації та її колишній ректор, Михайло Леонідович. Цей чоловік взагалі став частим гостем Котіарну, йому подобалося мандрувати та досліджувати наш світ. З Михайлом Леонідовичем ми подружилися, й під час останньої зустрічі обговорили умови співпраці в нашій Академії Магії, тож, вже незабаром, а саме з наступного навчального року, ми відкриємо кілька нових кафедр, а викладачі будуть приїжджати з Київа та Львова. І за цю можливість ми вдячні Олександрі в першу чергу. Один із нових факультетів мав бути по новітнім технологіям та програмуванню, інший – з геології. Ми планували розширити дослідження корисних копалин та мінералів у горах Котіарну.

Звісно, прибули й Мирослава з Дмитром. Побачив я також кілька селян, що частенько бували в Неограді, а деякі з них навіть працювали в палаці, а ще була Соломія й та дивна дівчина. Юліана, здається. Вона не вірила в існування світу драконів, поводилася надто впевнено й навіть зухвало. Але щось в ній вабило мене. Після нашої першої зустрічі я неодноразово думав про неї, мені кортіло розповісти їй більше, показати Котіарн, зробити так, щоб вона не тільки повірила в його існування, але й полюбила мій світ.

Ось й зараз від одного погляду на неї моє серце почало битися сильніше.

- З тобою все в порядку? – до мене підійшла Олександра. – За кілька хвилин починаємо.

- Так, все добре, – посміхнувся я.

- Ти трохи зблід, точно зможеш витримати церемонію? – стурбувалася дівчина.

- Так, звичайно, я просто хвилююся. Для мене ж це вперше.

- Для мене теж, – розсміялася Хранителька. – А я дуже рада, що саме ти станеш хрещеним нашого сина та кумом.

- Дякую, – кивнув.

До нас підійшли Ілліс з Дмитром та Мирослава, що вже тримала на руках Ярослава у білосніжному костюмчику. Ми разом зайшли всередину храму.

Стіни прикрашали фрески та ікони, горіли запалені свічки. В Храмах на Землі панувала якась особлива атмосфера спокою та затишку. У нас взагалі не було таких споруд.

Почалося таїнство, й я повністю зосередився на тому, що відбувалося в Храмі, слухав настанову Батюшки. Ярослав навіть не плакав, не злякався, коли його занурили у воду, та з цікавістю оглядав все навколо.

- Вітаємо! – на вулиці всі фотографувалися та обіймалися. Малюка тут же взялися бавити бабусі та дідусь.

- Вітаю із Хрестинами, – до нас підійшла Юліана та вручила батькам подарунок, загорнутий у блакитний папір із золотою стрічкою.

- Дякую, – Олександра обійняла дівчину. – Я рада, що ти прийшла сьогодні, Юліано.

- І вам дякую, що запросили. Я хочу дещо сказати, – вона трохи знітилася, – Олександра, вибач мені. Я назвала вас божевільними, але то не зі зла… Я просто не розумію, що тут відбувається насправді… Все наче таке знайоме, але водночас дивне. Я всі свої шкільні роки провела в Загір’ї, всі літні канікули. Здавалося, знаю кожен куточок… Але за ті п’ять років все змінилося. Й твій замок, а ще натяки на інший світ…

- Юліано, мила, тобі немає за що вибачатися, – посміхнулася Олександра. – Мені знайоме те, що ти зараз відчуваєш, бо три роки тому моє життя перевернулося з ніг на голову всього за один день.

- Ти не будеш проти, якщо я зайду на днях й ми поговоримо? – тихо спитала дівчина.

- Звісно, приходь будь коли. Я вдома майже постійно, – відповіла Хранителька. – Я буду рада тобі допомогти! Впевнена, що ти зможеш прийняти те, що існує поруч із нами.

- Дякую, – Юліана кивнула та швидким кроком поспішила геть.

- Як гадаєш, вона повірила? – перепитав я в Олександри. – Повірила, що Котіарн дійсно існує?

- Не знаю, Андрісе, – зітхнула Олександра. – Схоже, що так, але чи дійсно вірить, скоро з’ясуємо. Подивимося, чи зможе вона вийти в Котіарн, чи побачить вона двері. У свій перший візит вона не бачила їх, а портрет дідуся більше розізлив, як мені здалося.

- Якщо вона зможе вийти в Котіарн та погодиться на прогулянку, я б міг скласти їй компанію та все показати, – відчув як раптом затремтіло в грудях серце, навіть голос змінився.

- Андрісе, звісно! Не хвилюйся, я покличу тебе, щоб ти провів для неї екскурсію та познайомив із своїм світом. Краще за тебе це ніхто не зробить! До речі, я досі пам’ятаю ту першу прогулянку…

- Угу, – тільки й зміг сказати, пропустивши останні слова повз вуха. І чому ця дівчина так на мене діє? Я сам себе не пізнаю. Вона вже пішла, а я й досі не можу себе опанувати.

- Добре, ходімо, – Олександра взяла мене за руку. – В Замку вже накрили святковий обід.

Олександра гукнула інших гостей, й як тільки всі зайняли місця в спеціально замовленому автобусі, ми поїхали в Замок.

На жаль, Юліани з нами не було. Я сподівався побачити дівчину в Замку та знову поговорити з нею. Спробував розпитати Соломію, що якраз сіла поруч зі мною, але та тільки махнула рукою. Мовляв, чути не хочу про це дівчисько.

Вітальню залу прикрасили повітряними кульками, на столах вже стояли канапки та напої, тарілки із фруктами. Загалом панувала жвава та водночас родинна атмосфера. Всі тихо спілкувалися між собою. Ярослав мирно спав в своїй люльці, його ще зовсім не бентежило, що відбувається навколо. Щасливчик.