Розділ 3. Юліана

- Забудеш тут, – відповіла я, знімаючи кросівки та проходячи всередину бабусиної хати.

Бабусю свою я завжди вважала дивачкою. Точніше, не завжди, а десь з підліткового віку, коли я виросла та перестала вірити в казки про принцес, принців та усіляких драконів та інших створінь, про яких вона так любила розповідати. Батьки часто відправляли мене в Загір’я на все літо. Я виросла в цьому селі. Мені подобалось купатися в річці, збирати в лісі ягоди. Та навіть руїни замку ми з дітлахами обслідували, хоч дорослі наказували нам не наближатися. Нас не лякали колючі чагарники, ми не чули голоси, про які також казали старші.

Єдина тема, яка була в нашій сім’ї табу – це дідусь. Я знала лише те, що його звали Шандор. Він був чи то поляком, чи то прибалтом. А ще те, що його вбили. Й вбили саме в цьому замку, чи десь поруч з ним. Моєму татові тоді лише виповнився рік. Бабуся сама виховувала сина. Коли він виріс та одружився, то оселився в столиці, де й народилася я. Але бабуся кожного разу на літо забирала мене й казала, що дитині потрібно свіже повітря, а не кам’яні джунглі мегаполісу. Батьки й не особо пручалися. Здається, навіть, раділи можливості відпочити та побути вдвох. Але незважаючи на все, дитинство я згадую з теплом та любов’ю.

- А ти змінилася, Юліано, – бабуся зробила нам малиновий чай та поставила на стіл свіжий сир та булочки.

- Я виросла, подорослішала та побачили світ інакшим, не таким, як ти розповідала в своїх казках.

- А якщо я скажу, що то були не казки?

- В сенсі? – здивувалася я.

- Якщо я скажу, що світ драконів зовсім поруч, й він відрізняється від того, який ти знаєш?

Я дивилася на бабусю й розуміла, що вона, схоже, тронулася розумом після років самотності.

- Бабусю, ти що книжок перечитала? Чи може передач про усілякі містичні дивовижі передивилася?

- Не віриш? – вона примружила очі та подивилася на мене.

- Ні, – твердо відповіла я.

- Добре, сподіваюся, що за час канікул ти зміниш свою думку.

- Не зміню, бо це неможливо. Інших світів не існує, – заявила я.

- Не буду сперечатися з тобою, люба. Не хочеш розповісти мені, що відбувалося з тобою за роки навчання в Польщі?

- Ба, ну, як й всі студенти, ми вчилися, бігали на дискотеки та побачення, здавали сесії… Невже тобі справді цікаво зараз це слухати?

- Мені цікаво дізнатися, хто вкрав мою онучку, – раптом розізлилася бабуся. – Зараз переді мною нахабна вередлива дівка!

- Ну знаєш, це вже занадто, – не витерпіла я. – Дякую за чай, я піду відпочину з дороги.

- На здоров’я, мила. Звісно, йди! Я постелила тобі в твоїй кімнаті. Солодких снів, Юліано!

Я кивнула та пішла до кімнати. Швидко прийняла душ, перевдягнулася та зручно вмостившись на ліжку прикрила очі.

Але варто було заплющити очі, як я перенеслася на високогірне плато, переді мною був доволі високий та широкий водоспад, бризки води утворювали веселку. Я заворожено спостерігала за могутнім потоком води, як раптом поляну накрила тінь, в якій я впізнала могутнього звіра – не то динозавра, не то птаха якось величезного.

Це все бабусині забобони, вже у сні мерещяться якісь казкові створіння!

На ранок я прокинулася без настрою, на щастя, баба не стала приставати до мене з питаннями, лише нагадала, що на обід нас чекає Олександра, а до того я можу прогулятися. Сама вона теж пішла з дому.

Я подзвонила мамі, переконалася, що в них все добре й вони в безпеці. Мама раділа, що я повернулася з навчання та приглядаю за бабусею. Хоча з цим можна посперечатися.

Час до обіду присвятила розбиранню речей, поскладала їх в шафу, а потім увімкнула фільм на ноуті та занурилася у сюжет.

- Ти готова? – зазирнула в кімнату бабуся.

- Готова, – кивнула я, поставила кіно на паузу, швидко перевдягнулася в джинси та футболку та вийшла на двір.

- Я знаю, що ти вважаєш мене несповна розуму, я знаю, що ти забула про все, що я колись тобі розповідала, але, будь ласка, веди себе нормально на людях. Й навіть якщо щось тобі здається нереальним, не спіши записувати всіх в божевільню.

Прохання бабусі здалося мені дивним, але я швидко змінила свою думку, коли мене представили ще одному гостю.

- Мене звати Андріс Драґон. Наслідний принц Котіарну, – промовив хлопець та посміхнувся.

Я була настільки приголомшена, що не одразу знайшлася, що відповісти. Їхні розповіді не вкладалися в голові. Олександра підійшла до мене та допомогла сісти, але єдине, що я примудрилася сказати:

- Олександро, я рада, що ти запросила до себе в гості, але якщо в твій готель приїжджають божевільні ігромани, то краще я одразу піду.

На кілька миттєвостей у вітальні повисла тиша. Бабуся, що тримала на руках малюка, обережно поклала його в люльку, що стояла поруч із столом, потім сіла біля мене та обійняла за плечі.

- Мила, я попереджала тебе: тут немає божевільних. Ти не чуєш мене, й не віриш. То може повіриш своєму діду? – з цими словами вона вказала на один із портретів, що висів на стіні.