Розділ 1. Юліана

Мій поїзд під’їжджав до станції Львів. День, незважаючи на початок липня, видався доволі прохолодним та похмурим, натягнувши кофтинку, закинула за спину свій рюкзак й підхопивши валізу на коліщатках, поспішила до виходу із вагону.

- Бабусю! – вигукнула я, опинившись на платформі. Вона зустрічала мене із кольоровою парасолькою в руках, використовуючи її замість палиці. Ми не бачилися більше п’яти років – навчання в Польщі не давало змоги повернутися на Батьківщину.

- Юліано, рідна моя, ну здрастуй! – бабуся уклала мене в обійми. – Ти наче схудла… Зовсім в тій Європі не годують чи що?

- Годують, звісно! – відповіла, – краще розповідай як справи, – попросила я, коли ми попрямували до автостоянки.

- Справи… Сама ж знаєш, війна в країні, – бабуся зітхнула. – Тримаємо стрій та допомагаємо ЗСУ.

- А Загір’я як? Я чула, що замок ваш відновили…

- Відновили. Вже три роки як готель там працює, – бабуся загадково посміхнулася.

- Я дещо чула, але повірити в це досі не можу. Там же геть руїни були! Та й хто додумався готель із замку зробити? Загір’я й туризм – несумісні, як на мене.

- Ти б частіше до бабусі приїздила, то знала б більше, – на мою репліку бабуся нічого не відповіла. Вона зупинилася біля блакитного позашляховика.

- А ось й моя онука – Юліана, – промовила вона до чорнявої дівчини в світлих бриджах та синій футболці, що стояла, спираючись на капот автівки.

- Привіт! – посміхнулася вона мені. – Мене звати Олександра.

- Привіт, – привіталася у відповідь, – приємно познайомитися.

- Навзаєм. Давайте допоможу з валізою, – дівчина поставила її у багажник.

Я допомогла бабусі влаштуватися на передньому сидінні та сама сіла позаду.

- Дякую, що зголосилися зустріти мене, Олександро.

- Що ви, Юліано, – посміхнулася дівчина, – мені не важко, до того ж, були справи в місті. Пані Соломія казала, що ви в Польщі навчалися?

- Так. Закінчила якраз університет у Варшаві й вирішила, що працювати хочу в своїй країні.

- Це похвальне рішення. А хто ви за фахом?

- Геолог, – з гордістю відповіла я.

- Ого, – кивнула Олександра у відповідь, – нічого собі! Дівчата не часто обирають цю спеціалізацію…

- Хто б казав, – перебила дівчину бабуся. – Археолог ти наш! – в голосі бабусі прозвучали нотки знущання та захвату водночас.

- Ви археолог? – у мене аж очі округлися… – А що ж вам робити в Загір’ї? Замок наш-то відновили… Хіба є робота? – я бачила як перезирнулися бабуся із Олександрою.

- Ну як сказати… – дівчина на мить замовкла, а потім глибоко зітхнула й додала, – довелося трохи змінити профіль, хоч я завжди мріяла досліджувати історичні пам’ятки нашої планети. Три роки тому приїхала в Загір’я на три дні, щоб оглянути руїни замку, про який майже не було згадок в документах, а залишилася на все життя…

- І що ж змусило тебе змінити плани та зрадити мрію? – спитала я, від подиву переходячи на «ти».

- Це довга історія, Юліано, але приходь до мене на каву, я розповім, – Олександра ледь помітно посміхнулася. Дівчина впевнено вела автівку по трасі незважаючи на доволі сильний трафік.

- Із задоволенням. А де ти в селі живеш? – перепитала я.

- В замку, – просто відповіла дівчина.

- Що? В готелі чи що?

- Це не тільки готель. Це тепер мій дім, – вона промовила це із гордістю.

Я остаточно розгубилася та не знала що думати. Бабуся теж не спішила нічого мені пояснювати.

- Бачу, ти приголомшена, Юліано, – продовжила Олександра. – Але тобі краще спочатку все побачити на власні очі.

- Отож, – доєдналася бабуся.

- Дивні ви якісь. Що могло трапитися в тому забутому богом селі?

- Юліано, – цикнула на мене бабуся. – Я вже неодноразово просила тебе не казати так про Загір’я!

- Так, так, я пам’ятаю, – кивнула я, – це особливе село, де може бути навіть те, чого не може бути. Тільки от мені вже не п’ять років, й навіть не дванадцять, коли я ще вірила в казки…

- То ти вже стала така доросла, що не віриш? – знову запитала Олександра.

- Казки для дітей. В дорослому житті все набагато складніше…

- Ого, й коли ти вже встигла розчаруватися життям? – до мене повернулася бабуся. – Дитино, що вже трапилося?

- Нічого, – буркнула у відповідь. – Просто казки – то тільки в книгах. Я в них більше не вірю…

- Дарма, ніколи не потрібно втрачати віри в казку й диво, – бабуся подивилася прямо на мене. – Віра дає нам сили жити.

- Юліано, я не знаю, що трапилося з тобою, але пані Соломія, твоя бабуся, має рацію, іноді треба просто повірити. Й ти помітиш, що казка поруч.

- Й це мені каже історик, – фиркнула я. – Звідки в тобі стільки романтики?

- Бо я пройшла через все це, – просто сказала дівчина. – Я теж не вірила в казку, допоки не попала в самісінький її епіцентр…