Розділ 2

Дівчата неспішно спустилися широкими сходами, відчуваючи, як повітря у вітальні стає дедалі важчим. Сергій розвалився в кріслі з виглядом господаря життя, демонструючи кожним жестом свою уявну владу. Поряд із ним Оксана нервово перебирала пальцями пасмо свого світлого волосся; її рухи були поривчастими, вона ніби не знаходила собі місця під пильним поглядом родини Верінсів.
​Коли дівчата зупинилися на відстані витягнутої руки, Оксана нарешті підняла очі. На її обличчі з’явилася ввічлива усмішка, але вона була мов маска — нерухома й холодна.
     — Рада з вами познайомитися, — вимовила вона. Її голос прозвучав дивно: монотонно, позбавлено будь-якої живої вібрації чи тепла, наче ці слова були завчені напам'ять.
​У ту ж мить Аяну пронизав гострий електричний струм. Вона відчула знайомий "запах" душі, той самий, що колись був їй таким близьким.
    — Невже це вона?.. — ледь чутним подихом зірвалося з її губ.
​Сергій зреагував миттєво. Він різко повернув голову, і його погляд — лютий, важкий, мов крижаний спис — врізався в Аяну. У цьому погляді було попередження: "Не смій бачити більше, ніж дозволено". Аяна миттєво опустила очі, відчуваючи, як серце калатає об ребра, і прикусила губу, щоб не сказати зайвого.
​Але Луіза не збиралася відступати. Вона лише уїдливо посміхнулася, і в цій усмішці була вся її зневага до театральних вистав дядька. Вона міцно стиснула руку сестри, даючи їй опору, і демонстративно, майже зачепивши Оксану плечем, повела Аяну до столу. Почалася гра, у якій кожен актор знав свою роль, але тільки сестри знали справжній сценарій

Оксана знітилася. Відчуття приниження, наче липкий шар, огорнуло її; вона стояла, не знаючи, куди подіти руки. Сергій, помітивши розгубленість своєї супутниці, насупився ще дужче. Його очі, темні й зловісні, мов два дула, ковзали по обличчях дівчат, намагаючись намацати їхні слабкі місця. Наступні п’ятнадцять хвилин були справжнім катуванням: у повітрі висіла важка, гнітюча тиша, яку лише зрідка переривали короткі, мов постріли, фрази.
​Аяна відчула, що стіни вітальні починають стискатися. Щось всередині кричало про небезпеку й фальш. Не витримавши, вона різко піднялася — ніжки стільця пронизливо скрипнули по дорогій підлозі, розрізаючи німоту. Не промовивши ні слова, вона кинулася до виходу. Її кроки, швидкі й уривчасті, звучали як відчайдушна втеча з клітки.
​     — Не хвилюйся, Омеліє, я сам із нею поговорю! — з ноткою не прихованої грубості кинув Сергій, важко підводячись із крісла. У його голосі почулося щось хиже, ніби він нарешті отримав дозвіл на полювання.
    ​— Я сама… я піду до неї! — вигукнула Луїза. Її голос тремтів від тривоги за сестру, але в ньому виразно чулася рішучість захистити Аяну.
​Проте шлях їй перегородив батько. Вірмонд, який до цього моменту здавався лише холодною статуєю, нарешті втрутився. Його голос пролунав строго, мов удар залізного молота, не залишаючи місця для суперечок:
     — Лу, залишайся тут. Познайомся ближче з Оксаною. А твій дядько піде й поговорить з Аяною по-сімейному.
Наказ Вірмонда відлунав, мов удар гільйотини. Сергій, задоволено кивнувши, рушив у темряву саду. Луїза застигла на місці, безпорадно дивлячись у слід дядькові, який уже виходив. Його важка хода розривала нічну тишу, кожним кроком він ніби вбивав цвяхи в тишу сплячого саду. Сергій наближався повільно, навмисно розтягуючи момент, насолоджуючись страхом, який, на його думку, мала відчувати дівчинка.
Аяна стояла біля старого фонтану, глибоко вдихаючи прохолодне, напоєне ароматом вогкої землі повітря. Вона дивилася на зорі — ті самі далекі вогні, що світили їй ще тисячі років тому, шукаючи в них хоча б краплю того спокою, що панував у міжпросторі.
        — Не смій так поводитися у присутності моєї коханої! — гаркнув він. Голос Сергія був грубим і різким, він свиснув у повітрі, мов удар батога, що залишає кривавий слід.
Аяна здригнулася всім тілом і різко розвернулася. Її горіхові очі розширилися від несподіваної близькості ворога, серце забилося десь у самому горлі. Вона застигла, мов маленьке звірятко в променях фар. Усередині неї розверзлася справжня битва: одна частина душі благала мовчати, щоб не викликати на себе нищівну лють цього чоловіка, але інша — та, що пам’ятала кожну помилку минулого — вимагала діяти. Якщо вона вже наділена даром бачити крізь час, то чи має право мовчати, коли бачить прірву під чиїмись ногами?
​    — Дядечку… — прошепотіла вона, і цей шепіт здався гучнішим за його крик. — Я не хотіла образити її. Але ти мусиш знати… Настане день, коли вона обмане тебе. Коли її світла посмішка виявиться лише віддзеркаленням твоєї власної жадібності. Але...
Вона не встигла завершити фразу. Два різких, сухих удари розірвали нічну тишу, обрушившись на її обличчя з нелюдською силою. Біль спалахнув яскравим полум’ям, нижня губа миттєво розірвалася, і тепла, солона кров густим струмком потекла по підборіддю, залишаючи на шкірі страшні червоні сліди.
​Лють Сергія була неконтрольованою, тваринною. Він грубо штовхнув Аяну, схопив за волосся й силоміць потягнув до машини, наче мішок із непотребом. Металеве клацання центрального замка пролунало як остаточний вирок. Аяна опинилася в пастці. Вона судомно вхопилася за телефон, намагаючись набрати номер батьків, але Сергій одним різким рухом вирвав апарат з її рук. Остання надія згасла разом з екраном, що згас.
Двигун завівся з лютим ревом, і машина рвонула в ніч, розрізаючи фарами густу темряву вулиць. Сергій набрав Омелію. Його голос тепер був ідеально відкаліброваним — спокійним, холодним, професійним:
     — Омеліє, в Аяни стався напад, загострення. Вона сама зрозуміла, що не справляється, і добровільно погодилася поїхати до Селі Сей.
​       — Добре... — голос матері здригнувся, але вона вчепилася за цю брехню, як за рятівне коло. — Будьте обережні. І нехай вона зателефонує мені, як тільки зможе.
​    — Звісно! — відрубав Сергій і скинув виклик.
​Аяна сиділа на пасажирському сидінні, наче застигла мармурова статуя. Кров підсихала на обличчі, очі пекли від сліз, що невпинно текли по щоках, але вона більше не намагалася вирватися. Усвідомлення своєї тотальної самотності накрило її холодною хвилею: у цьому світі успіху та раціональності ніхто не повірить її правді. Ніхто не прийде на допомогу. Вона відчувала себе маленькою пташкою в залізній клітці, і єдине, що залишалося — це триматися за той образ усередині, який Сергій ніколи не зможе в неї відібрати — це тиша й біль, які розривали її зсередини.