Тим часом,за прочиненими дверима , які вели на дах школи , стояла Мілена.
"Стерва!-- кусаючи губи подумала вона.-- Ну я покажу тобі як це ,викрадати хлопців прямо з під мого носа. Бійся помсти Мілени ван Дарк."
...................
По школі поповзли плітки про мою "продажність". Скоріш за все їх пустила Мілена.
Байдуже. Не вона перша, не вона остання.
Я чекала на Едварда. Ми повинні були повертатися додому разом.Він написав мені есемеску.
"Вибач, мене затримує вчитель."
Я відповіла йому "Не хвилюйся, я почекаю."
Я стояла в навушниках, коли мене штовхнули.
Я нахилилася, але не впала. Це була зграя дівчат на чолі з Міленою.
Мені не дали прийти в себе. Удар в живіт. Боляче.
Ще одна з них занесла кулак щоб вдарити мене, коли її перехопила інша рука.
Це була рука хлопця, в чорній шовковій сорочці з довгими рукавами. На його зап'ясті я помітила браслет. Чорна стрічка з кулоном в формі частинки відомого "Інь-Янь". У нього був чорний "Янь".
Він був у мене за спиною. В очах дівчини читався страх.Я знала хто стоїть за мною.
"Він... Прийшов мені на допомогу? Це перший раз, коли за мене заступились... Чому...Чому?!"
Едвард відпустив її руку.
-- Згинь з очей моїх.--промовив він тихо. Його голос вселяв страх.-- А ти, Мілено...І ще раз хоч одне криве слово в її адресу-- Едвард вказав очамм на мене.--і ти знаєш що станеться.
Його голос був холодним. Жорстким.
Мілена кивнула і разом зі своєю зграєю зникла за школою.
-- Як ти?
Його голос став м'яким.
-- Нормально.
Він допоміг мені підійнятися.
-- Беа, чому не розказала про знущання?
-- Ти мені мамця, чи що?-- сказала я з нотками роздратування.
Я подивилася в його очі. В його красиві карі очі з великими зіницями.
-- Дякую.-- я промовила це тихо.Він почув. Я це знала.
Трохи помовчавши він сказав.
-- Ти завжди можеш покладатися на мене.-- його голос став м'яким... Шовковим...
Він обережно взяв мене під руку й повів геть з двору школи...
.........................
Ми підійшли до мого будинку.Едвард відпустив мою руку. Чомусь від цього стало сумно.
-- Беа, ми прийшли.
Ні я ні Едвард не хотіли прощатися.Він запитав:
-- Хочеш, я покажу тобі моє улюблене місце?
Його голос став ще тихішим.
-- Подумай добре...-- він задумався.-- Все-таки я-монстр...
Від цих слів мені зжалося серце. Я поклала руку йому на плече. Він підняв голову. Наші погляди перетнулись.
-- Ти не монстр. Для мене ти не монстр. Я довіряю тобі.
В очах Едварда... Очі Едварда...
Він взяв мене за руку і сказав:
-- Не задавай питань.
Я пішла за його голосом... За ледь відчутним ароматом його парфюмів...
..................
Він привів мене до покинутої церкви, допоміг залізти на її дах.
Мені перехопило подих. Захід сонця фарбував хмари у рожевий, червоний і багряний. Дикі троянди обплітали стіни і ворота, навіть душу цього місця. Я стояла не в змозі відвести погляду.
Едвард підійшов ззаду. Граційно, протягнув оксамитову коробочку.
Я тихо, боячись що від слів душа цього місця зникне, відкрила коробочку.
Там, на дні лежав браслет. "Інь-Янь". Символ протилежностей Всесвіту, які притягуються. На чорній оксамитовій стрічці був білий "Інь".
Едвард дістав його і застібнув у мене на зап'ясті.
Він нахилився до мене і дивлячись у очі прошепотів:
-- Обіцяй, що знімеш його тільки тоді, коли захочеш щоб я назавжди щезнув з твого життя.
Я невпевнено кивнула на знак згоди.
Він не сказав ні слова, знову переплутавши мої думки несподіваним поцілунком.По тілу пробігли мурашки, стало холодно й гаряче водночас.
Такі різні ми, "Інь" і "Янь" зараз були одним цілим. Ми, ніби з різних кінців Всесвіту стали частиною нього. Ми-- "Інь-Янь"