Помста

    Тим часом,за прочиненими дверима , які вели на дах школи , стояла Мілена.

"Стерва!-- кусаючи губи подумала вона.-- Ну я покажу тобі як це ,викрадати хлопців прямо з під мого носа. Бійся помсти Мілени ван Дарк."

...................

    По школі поповзли плітки про мою "продажність". Скоріш за все їх пустила Мілена. 

Байдуже. Не вона перша, не вона остання.

Я чекала на Едварда. Ми повинні були повертатися додому разом.Він написав мені есемеску.

"Вибач, мене затримує вчитель."

 Я відповіла йому "Не хвилюйся, я почекаю."

Я стояла в навушниках, коли мене штовхнули.

Я нахилилася, але не впала. Це була зграя дівчат на чолі з Міленою.

Мені не дали прийти в себе. Удар в живіт. Боляче.

Ще одна з них занесла кулак щоб вдарити мене, коли її перехопила інша рука.

Це була рука хлопця, в чорній шовковій сорочці з довгими рукавами. На його  зап'ясті я помітила браслет. Чорна стрічка з кулоном в формі частинки відомого "Інь-Янь". У нього  був чорний "Янь".

 Він був у мене за спиною. В очах дівчини читався страх.Я знала хто стоїть за мною.

"Він... Прийшов мені на допомогу? Це перший раз, коли за мене заступились... Чому...Чому?!"

 Едвард відпустив її руку.

-- Згинь з очей моїх.--промовив він  тихо. Його голос вселяв страх.-- А ти, Мілено...І ще раз хоч одне криве слово в її адресу--  Едвард вказав очамм на мене.--і ти знаєш що станеться.

Його голос був холодним. Жорстким.

Мілена кивнула і разом зі своєю зграєю зникла за школою.

-- Як ти?

Його голос став м'яким.

-- Нормально.

Він допоміг мені підійнятися.

-- Беа, чому не розказала про знущання?

-- Ти мені мамця, чи що?-- сказала я з нотками роздратування.

Я подивилася в його очі. В його красиві карі очі з великими зіницями.

-- Дякую.-- я промовила це тихо.Він почув. Я це знала. 

Трохи помовчавши він сказав.

-- Ти завжди можеш покладатися на мене.-- його голос став м'яким... Шовковим...

Він обережно взяв мене під руку й повів геть з двору школи...

.........................

Ми підійшли до мого будинку.Едвард відпустив мою руку. Чомусь від цього стало сумно.

-- Беа, ми прийшли.

Ні я ні Едвард не хотіли прощатися.Він запитав:

-- Хочеш, я покажу тобі моє улюблене місце?

Його голос став ще тихішим. 

-- Подумай добре...-- він задумався.-- Все-таки я-монстр...

Від цих слів мені зжалося серце. Я поклала руку йому на плече. Він підняв голову. Наші погляди перетнулись.

-- Ти не монстр. Для мене ти не монстр. Я довіряю тобі.

В очах Едварда... Очі Едварда...

Він взяв мене за руку і сказав:

-- Не задавай питань.

Я пішла за його голосом... За ледь відчутним ароматом його парфюмів...

..................

Він привів мене до покинутої церкви, допоміг залізти на її дах.

Мені перехопило подих. Захід сонця фарбував хмари у рожевий, червоний і багряний. Дикі троянди обплітали стіни і ворота, навіть душу цього місця. Я стояла не в змозі відвести погляду.

 Едвард підійшов ззаду. Граційно, протягнув оксамитову коробочку. 

Я тихо, боячись що від слів душа цього місця зникне, відкрила коробочку.

Там, на дні лежав браслет. "Інь-Янь". Символ протилежностей Всесвіту, які притягуються. На чорній оксамитовій стрічці був білий "Інь".

Едвард дістав його і застібнув у мене на зап'ясті.

Він нахилився до мене і дивлячись у очі прошепотів:

-- Обіцяй, що знімеш його тільки тоді, коли захочеш щоб я назавжди щезнув з твого життя.

Я невпевнено кивнула на знак згоди. 

Він не сказав ні слова, знову переплутавши мої думки несподіваним поцілунком.По тілу пробігли мурашки, стало холодно й гаряче водночас.

Такі різні ми, "Інь" і "Янь" зараз були одним цілим. Ми, ніби з різних кінців Всесвіту стали частиною нього. Ми-- "Інь-Янь"