Новини

      Сьогодні я прийшла до школи пізніше.Едвард вже був тут.

     Біля нього, як завжди, стояла зграйка дівчат. Вони щось навперебій розповідали йому, а він відкрито нудьгував.

    Забачивши мене він поспішно встав і привітався зі мною.

-- Доброго ранку, Беато . Радий бачити.

  Зауважте, він сказав це й справді радісно.

      Сказати що Мілена і інші красуні школи були в шоці- це нічого не сказати.

-- Доброго ранку.-- буркнула я беземоційно.

    Через його привітання у мене будуть проблеми. Але мені було приємно. 

     "Хто ти такий, Едварде? Чому вітаєшся зі мною?".

Я сіла за свою парту. Мілена і інші досі стряли тут. І кожна жгла мене поглядом. Багатообіцяючим поглядом. 

  Едвард підійшов і сів поряд.Продзвенів дзвоник.Урок поччався.

   Урок все тянувся...

Едвард поклав передімною папірець. На ньому красивим почерком було щось написано. Я взяла записку і поглибилась в читання.

Мені ніхто не писав записок. Ніколи.

   " Є новини. Тиша діє на всіх. Сьогодні було знайдено труп і убивцю поряд. Він стверджував, що йому наказував голос. Його признали психічноневрівноваженим . Тепер він чекає суду.

Головне не це. Тиша діє на всіх. У Сентфорі відбувається щось паранормальне. Допоможеш розгадати мені цю загадку?"

 Я подивилася на Едварда.

В голові пронеслося тисячі думок...

" Він хоче спробувати розгадати цю містичну паранормальщину?(вибачте за каламбур)"

Сама від себе не чекала. Я кивнула.

На другій стороні папірця, старанно виводячи літери, але так, щоб не сильно кидалося в очі я нашкрябала:" Поговоримо про це на даху школи на великій перерві."

Едвард написав:" Домовились .До речі,в тебе гарний почерк.-- трохи подумавши, він додав.-- і в тебе гарно виходить писати книжки."

Я зашарілася, лише тихо відповіла йому " Дякую"

На жаль класуха, крізь весь гамір почула мій голос і грізно сказала:

--Беато де Норд, ти порушила дисципліну. Геть з класу. 

Мені не залишалося нічого, як взяти свою сумку й вийти.

-- Едварде, куди ви?

Я обернулась. Едвард взяв свій чорний рюкзак і йшов за мною.

-- Чого стала?

Ми мовчки вийшли з класу.

..............

-- І...Навіщо ти це зробив?--  спитала я.

Ми стояли на даху школи. Вирішили не марнувати час.

-- Твоя компанія мені значно приємніша.

Ми мовчали. Ніхто з нас не хотів починати неприємну розмову.

Він стояв  обіпершись на перила. Я відразу за ним. Я підійшла, бо теж хотіла обіпертись. Стала поряд. Ніби і не спеціально, але наші руки опинились дуже близько. Буквально в декільках міліметрах один від одного.

Едвард це відчув, але не забрав руку. Врешті я вирішила почати:

--  Отже, тиша діє на всіх. Навіть...

Я не хотіла казати вголос ким він є насправді. Відмовлялася в це вірити. Чомусь, я не вважала його монстром, не вірила що він може заподіяти мені шкоди. Чому? Відповіді на це питання я не мала.

-- Так. І протистояти голосу доволі складно.

-- Тоді, як це зробив ти?

 Едвард мовчав.

.........

--Тоді, як це зробив ти?

Її питання загнало мене в пастку. Якщо промовчу- образиться, скажу правду...Правду? Те, що мене зупинили її очі? Нісенітниця, в яку навітт мені тяжко вірити.

..........

Едвард мовчав. Думав.

Я й сама не помітила, як знову почула.... Тишу.

Це була тиша. Справжня, пуста. Напевно, така тиша у космосі. Тиша, яка зводить з розуму.

Я почула голос. Тей самий.

-- Нахаби! Ви вирішили розгадати загадку тиші?

Голос розміявся хриплим сміхом.

-- Він вампір. Монстр.-- знущально вів далі голос.-- Подавити його волю тяжче, бо він немає душі. Але ти, мала ,майже неіснуюча людинко, не зможеш мені протистояти. Убий його,  негайно.

Мене переповнив гнів. Але це був мій гнів. Я лютувала.

" Якийсь голос наказує мені?!Тебе навіть не має. То хто ще з нас неіснуючий? Ха, думав я буду вічно тобі коритися? Дзуськи."

Я відчула як  руці стало прохолодно. Її взяв Едвард. Він дивився своїми гарними, карими очима ,здається, прямо в душу. Гнів зник, тиша теж.

Я стояла і дивилася в Едвардові очі, а він тримав мене за руку. Моросив дощ, який ми не помічали. Хотілося, щоб ця мить ніколи не закінчувалися. 

  " Які в нього гарні очі. Карі, з великими зіницями...Тону" тільки й встигла подумати я.

Але в наступну мить я вже не думала ні про що. Його губи накрили мої поцілунком...

   Ми стояли на даху школи. Йшов легкий дощ. Ми, такі незначні  для цього світу стали для нього чимось новим. Поцілунок життя і смерті, які відкрили нову еру. Еру тиші...