Тиша?!

   Я не чекав її згоди і власноруч приготував їй чаю.Поставивши чашку перед нею я сказав:

-- Починай.

    Вона роззирнулася, ніби боючись, що нас можуть підслухати.

-- Тиша... Вона ламає мене.

    Яка знайома фраза.

--Тиша?!-- перепитав я.

-- Так. Коли приходить тиша я ніби не я. Здається, щось оволодіває мною. Я чую голос. Я не можу йому перечити...Це він сказав що ти винен в усьому цьому...

    Дівчина замовчала. Я дивився в її глибокі очі.

-- Продовжуй.

-- Він сказав, що якщо я тебе вб'ю то все це закінчиться...Вибач.

         Очі Беатрис дивилися на мене.В них читались жаль і страх.

    Мене хотіли убити? З того часу як я став вампіром ,мене постійно ненавиділи, кляли.Але убити? Люди завжди боялись нас...

       Тиша. Вогка і холодна. Така тиша стоїть в столітніх льохах і в стародавніх будівлях.

--  Ти хотіла заподіяти мені шкоди?-- мій голос став тихим. Тихим, але наганяючим страх.

   Здається, вона зрозуміла.В її очах...

Було пусто.Знову.Вона не боялася мене.

    Я почув голос. Він існував лише в моїй голові.Я це знав. Відчував.

-- Вона хотіла тебе убити. Невже ти це так просто залишиш?

   Цей голос вїдався у мозок.

Я знайшов собі сили заперечити.

-- Мовчи.Що ти таке, щоб веліти мені?

     Голос розсміявся. Це був бридкий, хриплий голос.

-- Ти лише маріонетка в моїх руках. Вбий її!

    Я потягнувся руками до її шиї...І наткнувся на її очі.

   Вона не пручалась, не намагалась утікти. Просто стояла і дивилась

   Її очі набули кольору неба під час зливи. Вона не плакала, ні. Лише на дні її очей плескалася надія.

Я зрозумів що нізащо не дам образити її.

Голос продовжував щось шептати, але я не чув. Я бачив очі. Тиша зникала.

    Я дивився в її очі. Я знову хотів її убити? 

Я не знав що роблять зі мною її очі. Просто порив, жагуче бажання її обійняти. Я не став себе стримувати. Вона не пручалась.

-- Що ти зі мною робиш?- тихо прошепотів я.

  Вона почула але промовчала.Я чув її серце.Я відчував тепло її рук в себе на спині...